ТОП авторов и книг ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ
Серпи знаходять добрими, а косою довго по черзi подзвонювали об
обруч колеса, i думки їх розходились. Однi казали, що "нiчого собi", iншi
знов, що "здається, зам'яка".
Матвiй казав:
- Яка є, така є. Косу i жiнку не вгадаєш.
- То, знаєте, найлучче купувати косу у кацапа. Я, бачте, ще позаторiк
купив, скiсок один лишився, але тне, як бритва,- говорить один.
- То як попадеш,- говорить другий.- Я, було, також купив у кацапа, а
покосив трохи i викинув. Нiби з бляхи.
Довго говорили про серпи та коси, хто де i коли купив, як купив i що
купив, згадували старi ковальськi серпи, якi то вони були добрi, зовсiм не
те, що тепер ота фабрична тендита. Хтось при тому i ковалiв-циган згадав,
що вони, мовляв, виробляли найкращi серпи i що з них взагалi були ковалi
добрi.
I наговорившись уволю - розходяться. Матвiй з Володьком полуднають -
чорний, житнiй хлiб, свiжi, малосольнi огiрки i по шматку старого сала.
Свою булку Володько береже, вiн має привезти її додому i похвалиться нею
Хведотовi. Пополуднi Матвiй одразу здiймає опалку, гнуздає конi i вони
iдуть додому. Дорога не близька - двадцять верстов, до вечора ледве
доплужаться. По дорозi бiля рiчки напувають конi. Володько знов весь
увага, але тепер його дещо турбує булка, йому дуже кортить її спробувати i
по часi вiн вiдриває вiд неї шматочок - навiть не було видно. Але булка
так йому смакує, що, їдучи далi, вiн усе щипає i щипає, поки з неї лишився
тiльки малий кусник, що його навiть соромно везти додому. Вiн так i не
привiз нiчого i лише на другий день похвалився Хведотовi, що вiн самий
з'їв цiлу велику булку.
I взагалi пiсля цiєї поїздки Володько стає розумним неймовiрно. Вiн там
стiльки того бачив, що в цiлому Дерманi ледве хто мiг бiльше чогось
бачити, i Хведот просто чудується, як його у свiтi є стiльки всiлякої
всячини i як то все можна пам'ятати. А Володьковi довго ще марилось мiсто,
воно навiть йому снилось, а дещо згодом вiн почав морочити маму, щоб
купити йому такого кашкета зi звiздою, як то вiн бачив у того городовика,
хоча це його бажання нiколи не сповнилось.
Жнива видались добрi, жито вродило та й пшениця була не кепською, от
хiба дещо вилягла. Настя в тяжi, а тому прийшлося кликнуть дiвчат. Коли
воно дещо полiпшиться, коли засiки заповняться зерном, а кадуби борошном,
коли в боднi появиться дещо скоромного, тодi воно i дихати легше, i, може,
тодi, думала Настя, i "вiн" дещо втихомириться i залишить отi свої поїздки
хтозна-де по цiлому свiтi, хоча вона добре знає, що "його" не переговориш
i не перепреш i що "вiн" задумає, те i зробить.
А воно тут не так-то вже i зле. Маємо ось i хлiб, i до хлiба, правда,
воно прийшлося отягнутись дещицю, зате ж десятина поля є, аби Бог дав,
людоньки, здоровля, а решта - фрашки. От одно: трохи далеко до тiєї
церкви, а дiтиськам до школи, але людина собi мiркує, що коли можеш пiти
до церкви - пiди, а не можеш - вiзьми та стань перед образом дома i
помолися вiд щирого серця, i думаєте - Бог не почує? Почує. Скрiзь почує.
Принаймнi, я так, дурна, нетямуща баба, мiркую.
Так дiйсно мiркувала "вона", але iнакше мiркував той "вiн". Вродило то
вродило, але не на те вiн має твердi руки i на в'язах голову, щоб засiсти
з жiнкою в запiчку i тари-бари розводити. Землi, як не кажи, мало,.а дiти
ростуть - розiрвуть, рознесуть по куснику, i що то вони скажуть, що ми їм
не лишили того бiльше? Треба i якийсь будинок прибудувати, i худобину
прокормити та й жебраком вiчно не може людина бути. А тому не дай собi
спокою, не оплутай неробством, не ляж колодою, хай ти як день, так нiч
трудишся, мiркуєш, дбаєш, шукаєш, i тодi Бог тебе благословить, бо ж
недурно сказано: хто шукає - знаходить, хто стукає, тому вiдчиняють.
ПРИЙШЛА ВАСИЛИНКА
Увесь день Настя в'язала за лiсом овес, їй тяжко, але день погожий, а
завтра святечко Пречиста i хтозна чи та погода видержить до пiслязавтра. А
прийдуть сльоти i все пропало. Нiчого нема гiршого, як сльота на покоси.
Сапає i сапає, горне i горне валки, в'яже i в'яже снiп за снопом, з
намагою нагинається через той свiй живiт, руки тяжко орудують бирюком.
Матвiй також тут, також в'яже, також i в нього в'язка перевесел ззаду при
поясi, їх двоє на цiлому полi, працюють мовчки, нема про що говорити та й
нiколи.
Пополуднi, коли сонце стало над дерманськими могилами, там, де виднiє
каплиця святого Онуфрiя, Настя нараз кликнула:
- Матвiю! Не можу далi... Пiду додому. Ти, може, самий дов'яжеш.
Матвiй знає, чого їй треба додому, нi, вiн не буде в'язати, вiн також
мусить iти з нею. Може, щось не те, може, який трапунок, щось помогти, за
бабою повитухою побити.
- Пожди хоч - снопи знесу,- каже вiн.
Нi. Вона ждати не може, це вже видно по нiй. Усе канула i як є - пiшла.
Матвiй забiгав по полi, хапав снопи, скидав, на галай-балай, на купу, пiт
його заливає, сорочка нiби з води, схопив обоє граблiв i вже бiля самої
хати нагнав Настю.
Тут таки на порозi i родила, не встигла дотягнутись до полу. Матвiй їй
помагав, мив швидко руки, стелив постiль, обчищав, опрятував, грiв воду,
на руках перенiс "їх" обоє на пiл. Бог дарував йому донечку. Маленьку,
дуже маленьку, боявся її торкнутись, а погiм усе залишив i побiг бiгом аж
до Дерманя за повитухою.
А Володько того дня пас товар, бо Василь орав житнисько на Валах... I
коли вiн увечерi гнав корови згори вiд лiсу дорожиною, назустрiч йому
досить далеко вийшов Хведот i заговорив:
- Haсi мама напели маленьку дiвцинку пiд тлепетком. Володько враз
знiяковiв, на нього найшло дивне, незбагнуте почуття, якого вiн не може
висловити. А коли увiйшов обережно до хати, мама стояла бiля комина i
трималась за пiдпiрку, їй треба було щось iз печi взяти, була блiда, не
дивлячись на загар сонця, нерухлива, говорила тихо й лагiдно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353
обруч колеса, i думки їх розходились. Однi казали, що "нiчого собi", iншi
знов, що "здається, зам'яка".
Матвiй казав:
- Яка є, така є. Косу i жiнку не вгадаєш.
- То, знаєте, найлучче купувати косу у кацапа. Я, бачте, ще позаторiк
купив, скiсок один лишився, але тне, як бритва,- говорить один.
- То як попадеш,- говорить другий.- Я, було, також купив у кацапа, а
покосив трохи i викинув. Нiби з бляхи.
Довго говорили про серпи та коси, хто де i коли купив, як купив i що
купив, згадували старi ковальськi серпи, якi то вони були добрi, зовсiм не
те, що тепер ота фабрична тендита. Хтось при тому i ковалiв-циган згадав,
що вони, мовляв, виробляли найкращi серпи i що з них взагалi були ковалi
добрi.
I наговорившись уволю - розходяться. Матвiй з Володьком полуднають -
чорний, житнiй хлiб, свiжi, малосольнi огiрки i по шматку старого сала.
Свою булку Володько береже, вiн має привезти її додому i похвалиться нею
Хведотовi. Пополуднi Матвiй одразу здiймає опалку, гнуздає конi i вони
iдуть додому. Дорога не близька - двадцять верстов, до вечора ледве
доплужаться. По дорозi бiля рiчки напувають конi. Володько знов весь
увага, але тепер його дещо турбує булка, йому дуже кортить її спробувати i
по часi вiн вiдриває вiд неї шматочок - навiть не було видно. Але булка
так йому смакує, що, їдучи далi, вiн усе щипає i щипає, поки з неї лишився
тiльки малий кусник, що його навiть соромно везти додому. Вiн так i не
привiз нiчого i лише на другий день похвалився Хведотовi, що вiн самий
з'їв цiлу велику булку.
I взагалi пiсля цiєї поїздки Володько стає розумним неймовiрно. Вiн там
стiльки того бачив, що в цiлому Дерманi ледве хто мiг бiльше чогось
бачити, i Хведот просто чудується, як його у свiтi є стiльки всiлякої
всячини i як то все можна пам'ятати. А Володьковi довго ще марилось мiсто,
воно навiть йому снилось, а дещо згодом вiн почав морочити маму, щоб
купити йому такого кашкета зi звiздою, як то вiн бачив у того городовика,
хоча це його бажання нiколи не сповнилось.
Жнива видались добрi, жито вродило та й пшениця була не кепською, от
хiба дещо вилягла. Настя в тяжi, а тому прийшлося кликнуть дiвчат. Коли
воно дещо полiпшиться, коли засiки заповняться зерном, а кадуби борошном,
коли в боднi появиться дещо скоромного, тодi воно i дихати легше, i, може,
тодi, думала Настя, i "вiн" дещо втихомириться i залишить отi свої поїздки
хтозна-де по цiлому свiтi, хоча вона добре знає, що "його" не переговориш
i не перепреш i що "вiн" задумає, те i зробить.
А воно тут не так-то вже i зле. Маємо ось i хлiб, i до хлiба, правда,
воно прийшлося отягнутись дещицю, зате ж десятина поля є, аби Бог дав,
людоньки, здоровля, а решта - фрашки. От одно: трохи далеко до тiєї
церкви, а дiтиськам до школи, але людина собi мiркує, що коли можеш пiти
до церкви - пiди, а не можеш - вiзьми та стань перед образом дома i
помолися вiд щирого серця, i думаєте - Бог не почує? Почує. Скрiзь почує.
Принаймнi, я так, дурна, нетямуща баба, мiркую.
Так дiйсно мiркувала "вона", але iнакше мiркував той "вiн". Вродило то
вродило, але не на те вiн має твердi руки i на в'язах голову, щоб засiсти
з жiнкою в запiчку i тари-бари розводити. Землi, як не кажи, мало,.а дiти
ростуть - розiрвуть, рознесуть по куснику, i що то вони скажуть, що ми їм
не лишили того бiльше? Треба i якийсь будинок прибудувати, i худобину
прокормити та й жебраком вiчно не може людина бути. А тому не дай собi
спокою, не оплутай неробством, не ляж колодою, хай ти як день, так нiч
трудишся, мiркуєш, дбаєш, шукаєш, i тодi Бог тебе благословить, бо ж
недурно сказано: хто шукає - знаходить, хто стукає, тому вiдчиняють.
ПРИЙШЛА ВАСИЛИНКА
Увесь день Настя в'язала за лiсом овес, їй тяжко, але день погожий, а
завтра святечко Пречиста i хтозна чи та погода видержить до пiслязавтра. А
прийдуть сльоти i все пропало. Нiчого нема гiршого, як сльота на покоси.
Сапає i сапає, горне i горне валки, в'яже i в'яже снiп за снопом, з
намагою нагинається через той свiй живiт, руки тяжко орудують бирюком.
Матвiй також тут, також в'яже, також i в нього в'язка перевесел ззаду при
поясi, їх двоє на цiлому полi, працюють мовчки, нема про що говорити та й
нiколи.
Пополуднi, коли сонце стало над дерманськими могилами, там, де виднiє
каплиця святого Онуфрiя, Настя нараз кликнула:
- Матвiю! Не можу далi... Пiду додому. Ти, може, самий дов'яжеш.
Матвiй знає, чого їй треба додому, нi, вiн не буде в'язати, вiн також
мусить iти з нею. Може, щось не те, може, який трапунок, щось помогти, за
бабою повитухою побити.
- Пожди хоч - снопи знесу,- каже вiн.
Нi. Вона ждати не може, це вже видно по нiй. Усе канула i як є - пiшла.
Матвiй забiгав по полi, хапав снопи, скидав, на галай-балай, на купу, пiт
його заливає, сорочка нiби з води, схопив обоє граблiв i вже бiля самої
хати нагнав Настю.
Тут таки на порозi i родила, не встигла дотягнутись до полу. Матвiй їй
помагав, мив швидко руки, стелив постiль, обчищав, опрятував, грiв воду,
на руках перенiс "їх" обоє на пiл. Бог дарував йому донечку. Маленьку,
дуже маленьку, боявся її торкнутись, а погiм усе залишив i побiг бiгом аж
до Дерманя за повитухою.
А Володько того дня пас товар, бо Василь орав житнисько на Валах... I
коли вiн увечерi гнав корови згори вiд лiсу дорожиною, назустрiч йому
досить далеко вийшов Хведот i заговорив:
- Haсi мама напели маленьку дiвцинку пiд тлепетком. Володько враз
знiяковiв, на нього найшло дивне, незбагнуте почуття, якого вiн не може
висловити. А коли увiйшов обережно до хати, мама стояла бiля комина i
трималась за пiдпiрку, їй треба було щось iз печi взяти, була блiда, не
дивлячись на загар сонця, нерухлива, говорила тихо й лагiдно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353