Плачте, бо ви закопали самi себе в пiдземелля, де пекло на землi i де
скрегiт зубiв.
П'ятниця, субота. Завтра недiля. Село чекає вас, люди. Он хати вашi
стоять. Iдiть i займайте їх знов, бо це ж вашi. Чуєте? Вашi, i нiхто на
землi не має права забрати їх вам. Он церква ваша стоїть. Хрест на нiй, як
i завжди, жарiє в сяйвi вечiрнiх променiв. Але на дзвiницi нiхто не турбує
великого дзвону. Тихо навколо... Йдiть, люди, i займайте вашi хати i вашу
церкву.
Послухали. Голос їх нутра сильний. Кинули лiси, печери, вогнища i
вернулися пiд стрiхи свої. Пережили нiч, а на рано село вже оточене
ланцюгом завойовникiв. Нема виходу. Зiгнали малих i старих, матерiв,
наречених...
Зi сотень вибрали тiльки шiстнадцять самих молодих. Виставили пiд
панським парком на вигонi i з кулемета висiкли. Пiсля на купу скидали i
приставили варту. Уляна Сорока, та сама, якої хата пiд самим цвинтарем в
кiнцi села, не боялася до сина свого пiдiйти. Вiн лежав на купi з вiдбитим
куснем голови i не мiг вмерти. Мати сама власними руками пiдтримувала його
голову до ранку, поки не витекла остання крапля синьої кровi через її
старечi пальцi.
Варта вiдiйшла. Розiбрали своїх синiв тi, кому вони належали. Коло
цвинтаря виросла велика могила, на якiй заборонено поставити напис.
От якi днi. Матвiй переживає їх по-свойому. Цiле його єство знов, мов
слимак, згорнулося само в собi й скам'янiло. Чоло вкрилося знаними
зморшками, i кожна з них наллята виразним гнiвом. А все-таки вiн не
забуває свого.
- Тобi, Володьку, на школу час! - завважив раз.- Мусиш пiшки, бо ж як
тепер поїдеш. А втихомириться, то привезу харчi...
Катерина забажала й собi навiдати Дермань. Добре. Значить, пiдуть
удвох.
Вийшли раненько. Пiшли шляхом у напрямку Жолобок. Минули лiс, увiйшли
до села. Онде свiжа могила. Ходять люди. Онде пожариська. Дiйшли до
вигону. Володько звернув з дороги i знайшов те мiсце з виразними слiдами
подiї. Земля ще не встигла впити рештки розлитої кровi. Володько
зупинився, оглянувся навколо. Парк, соснина, смеречина, велетенськi
осокори. Онде палац. Он хати i корчма. Онде, навiть, пасуться гуси. Небо
сiре по-осiнньому. Осокори роять лист. Сосни й смереки шепочуть, чи
шумлять, чи, Бог їх знає, як звуться їх тихi рiзнi звуки, що не мають нi
початку, нi кiнця. Затям собi, Володьку, те все. Доторкнися щупками
пальцiв ще раз цiєї латки гарячої барви землi й iди далi. Йди i вчися...
I вiн пiшов. Довга знана дорога через поля, лiси, гори i доли рiдної
землi. Йти по нiй, чути кожний вiдзвук твого кроку, бачити барви неба i
землi приємно, але боляче. Захiдний вiтер жене хмари. По полях зграї
вороння i шпакiв. Десь-не-десь видно орачiв. Скрiзь розсипанi барвистi
рухливi плямки. Це худоба. Пастушки кладуть багаття i грiються. Дим
стелиться низом, не торкаючись землi.
Цiєї зими Володько ще з бiльшим завзяттям пустився здобувати твердиню
знання. Все пережите оздобило його чоло двома малопомiтними рисками, що
надали обличчю поваги. Життя не жарт. Життя тяжкий бiй. Переможець той,
хто має силу i вмiє володiти ним. Життя наглядно дає йому жорстокi лекцiї.
I черговою з них була та, яку пережив вiн цiєї зими в непокiрному, гордому
Дерманi. Одного ранку зненацька вступив до цього села вiддiл вiйська.
Брали з вулицi всiх мужчин, кого зустрiчали, i зiгнали до зали семiнарiї.
Школу розiгнали. По селi заповiли суворий наказ, щоб зiйшлися всi молодi
мужчини на сходку. Хто не з'явиться - смерть.
Зiбраних у залi клали по черзi i навчали гумовими кишками так довго,
поки жертва була притомна. Така наука залiзним прутом випекла в душах
цiлого поколiння спомин i параграф закону, який передадуть з поколiння в
поколiння, як обов'язок i осторогу. Деякi говорили:
- Так нам i треба. Не вмiли шануватися в свiй час - рiк минув i заплата
виявилась.
Єлисей з приводу цього говорив:
- Но... Злушпачили не одного... Але коли б не цих два днi, наше село
стратило б десять рокiв. Сумна це правда, але правда.
У нових умовах село принишкло, згорнулось равликом, давало все новi i
новi датки. З'явилися отари жебракiв. Повернулися на свої мiсця бiженцi
вiйни, знайшли на мiсцi своїх хат руїни або ями. Прийшла зима, а з нею
голод. Цiлi ватаги торбоносiв подалися на схiднi села по хлiб. I от iдуть
з хати до хати з торбами молодицi, дiвчата. На них подертi свитки, самi
взутi в постоли.
- Дайте, людоньки добрi, хоч жменьку ячменю. Голод. Рятуйте нас вiд
голодної смертi. Дома дiтки нашi мруть. Нi хати, нi хлiба. Смерть одна...
I так минає зима. Володько вперто вчиться. Перечитав гори книг.
Завзяття його в цю зиму досягло найвищого ступеня. Хотiлося вбити в свою
голову все, що створив людський розум, пiзнати всi глибини, всi висоти.
Кожний день - нова сторiнка велетенської книги життя i Володько не тiльки
перегортав її, але й перечитував, вникав у кожну її кому, торкався всiх її
мiсць i переживав цiлим своїм єством повноту її многогранного змiсту.
Зовсiм не стямився, коли минула зима. Весна знов обновила його. Разом
iз сонцем вставав, iшов за звичкою у садок оглядати, як цвiтуть дерева.
Коли пiднiмається сонце, вони кришталевiють i блищать. Хлопець не знає, що
йому робити. Спiвати, танцювати.
Великдень. Знов появилися дзвони. Привезли їх якось. Люди оживають
-також.
Одного дня по Великоднi Володько пiшов вiдвiдати свого приятеля
Володька Галабурду. Соняшний пахучий день. Черешнi вiдцвiли, вишнi
осипаються, яблунi та грушi в повному розгарi. По горах i долах, скрiзь -
там i там бiло, прозоро, пахучо.
Хата Галабурди в садку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353