Один Володько, мабуть, здивувався, решта все, що входило i виходило,
бiльше бачило. Той, що розглядав "своє рило", до фортепiана пiдсiв i взяв
кiлька акордiв. Фортепiано заревiло i заповнило простiр дикими згуками.
- Какой-то-сукiн син сапагамi по клавiшах топтался,- з серцем вирвалось
у музики.
- А ти рєж! - кричить на нього той з сокирою.- Раскамарiнскаво!
Той брязнув щось розгульне. Солдат сокиру за пояс заткнув, плюнув на
руки так, нiби з тим сплювком усе серце виплювать хотiв, i тупнув кiлька
незграбних присядок.
Десь взялися дiвки. Закрутились шинелi, спiдницi. Чоботи гупотять по
помостi i розкидають закарвашi болота, фортепiано одчайдушне реве, пики
барвою наливаються i бiлi зуби мигають, мов блискавки.
I зненацька музика урвав. Розкрученi пари фургалом вертiлись далi.
Зупинились i стихли, коли "розкамарiнский" попiд стелею розвiявся, а на
мiсце його розлилася розлога та повiльна мелодiя.
Володько не розумiє того всього, але задубiло стоїть i цiлою iстотою
вникає в оточення. Ось музика буриться, пiднiмається на височiнь. Чує
вiтер, що б'ється об скелi i квилить злим духом. Чує густоту мороку i
вихор, що бушує в ньому, оточуючи блiду пляму сонця, яке ледь проривається
через хмари. Чоботи, носи, очi червонi, чорнi, синi... Чуби, що мають вiд
вiтру... Жмут сяйва, що хлеще у прижмуренi очi й освiчує велику, насторч
розбиту брову.
Все преться i преться перед очима, мов змора. I коли влетiв з нагаєм
офiцер i рiзким голосом ревнув: "Смiрнааа!" - у Володька все ще бiльше
змiшалося в головi i вiн витиснувся через розтрощене вiкно пiд капiж, де
лежала розчовпана купа вазонiв.
З дверей покоїв бомбами вириваються вояки, баби, дiти. Деякi несуть на
плечах знак брудного нагая. Але все чомусь регочуться. Видно, були
вдоволенi.
Володько обiйшов покої. В одному вiкнi побачив знайомого хлопця. Той
манить його пальцем i щось показує на помостi. Володько пiдiйшов до вiкна
i глянув досередини. Там стоси розбитих книг. Володько плигнув через
пiдвiконня i накинувся на книжки.
Вибрав з них те, що вважав найцiкавiшим. Скинув пасочок, яким
пiдперiзував штани, i накладав на нього стоску книжок, недописаних
журналiв, картин. Все це рухнув на плечi. Але вага була надзвичайна.
Прийшлося трохи скинути. Володько довго вибирає менш вартiсне, але кожна
книжка липне сама до його рук.
В iнших кiмнатах обривали на стiльцях плюш, розбирали якiсь горшки,
розбивали шухляди i витягали з них клямки та замочки. Володька це не
цiкавить. Вiн несе скарб, несе так, як несе кожна людина щось таке, що
безперечно й невiд'ємно їй, i тiльки їй однiй належить.
Все одно ж там все те знищать. Що, нi? Напевно, так. Знищать. А вiн же
хотiв це прочитати. Перший раз у життi мав вiн нагоду бачити, вiдчувати i
торкатися до такої маси книг. А якi соковитi, виразнi, палаючi картини,
лiтери... Нi, нi. Хто посмiє заборонити йому вирвати тi скарби з-пiд
салдатського чобота, який не знає милосердя i шани?..
Але, пiдходячи додому, вiй бiльше вiдчував, як розумiв, що цього вчинку
батько не похвалить. Тому вiн i не показався на очi батьковi. Пiдiйшов не
з дороги, а з горбу... Обережно прокрався поза ожередою соломи i занiс до
льоху. Там у темнотi звалив усе з натомлених плiч i сiв навшпиньки перед
здобиччю... Довго розкладав зiм'ятi листочки, обривав пошарпане, складав
розсипанi сторiнки. Надзвичайно мало свiтла, тому призирався до всього,
мов слiпець, що цiлим єством прагне побачити яснiсть предмету. Шкода, що
вiн не може ось тут засвiтити i сiсти на цiлу нiч за читання. I хай там
б'ють зверху гранати... Хай валиться там свiт... Що то все його обходить,
коли перед ним купа дорогоцiнних скарбiв.
Розказав про це тiльки матерi. На другий день i та пiшла з ним
подивитися на руїну. У покоях було вже порожньо. Якимсь чудом лишився i
лежав у кутi, мов тяжко ранений iнвалiд, круглий лакований столик. Три
ноги його вiдбитi, i невiдомо де знайшли вони свiй кiнець. Одна четверта,
зухвало й жалюгiдно, сторчить догори...
Настя злякалася. Таке багатство гине... Така розкiш... Вона мало не
ридала над тим нещасним столом. А стiл аж просився пiдняти його, дати йому
змогу далi жити, робити комусь вiрну незаздрiсну службу.
I жiнка пiдняла його на свої худi плечi, стогнала, сапала i так занесла
бiдолашну калiку до своєї темної, з мокрою згруженою долiвкою, хати.
На те навинувся Матвiй. Уже одного його погляду було досить, щоб Настя
почала:
- Ото все нищать. Все розбивають на скалки. Думаю, хай вiзьму, а
вернуться, тодi вiддам. Поставимо у хлiвi. Це ж так добре буде на ньому
кришити буряки, картоплю...
Але не договорила.- Знаєш ти, стара, що? Тобi вже, видно, таки зовсiм в
головi перевернулось. Чи ж тобi не сором? Зараз менi вiднеси оту непотрiб
туди, де взяла! Чуєш? Щоб я й слiду вiд цього не бачив! Бо як вiзьму
напругу, то я тебе навчу...
Цього було досить. Лiпше не чекати на щось бiльшого. Бо хiба ж ви не
бачите, як виглядає сьогоднi "наш батько". Вiн же тiльки що "новину"
дiстав. Хоч ти в землю лiзь, а вибиратися мусиш. Прибiг засапаний десятник
- жiнка Iвана Бабиного, i сказав:
- Завтра всi, як один, мають виїхати. Обоз також вiд'їжджає...
Матвiй тодi подався до клунi мiж свої снопи, машини i всяке таке... А
там на стiл, на якiм подають в барабан, голову на руки спустив i пережив
одну тiльки годинку так. Хм... Коли б ви знали, що то є...
Встав був Матвiй, як сторож роду свого, як здоровий корiнь землi
своєї... Десятки рокiв минуло з того часу. На весь зрiст пiднявся вiн,
непоборний син п'янкого чорнозему, щоб закреслити й загладити вину дiдiв i
батькiв.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353