Скрiзь
свiчки, огники, тихий гамiр. Ганка також несе свiчку. Вона закриває її
правою долонею, щоб не погасла.
Володько провiв її аж додому. Тут бiля перелазу прощається.
- Ти якийсь дивний,- казала Ганка.- Я не розумiю... їй-Богу!
Володько не вiдповiдав.
- Ви ходите туди? На гору? - казала далi Ганка.- Я знаю. Менi казала
Одарка.
- Часом,промовив Володько.- Ми тепер нiкуди не ходимо. Часом заходили
до Настi. Але рiдко.
- Ну... - казала химерно Ганка... - Так добранiч... Твоя свiчка
погасла...
- Ха. Все одно не донесу. Добранiч!
Володько повернувся й пiшов назад пiд гору. По дорозi зустрiчав людей.
Зустрiв також Наталку. Вона йшла з Iльком. Свiчка її горить.
- Здоров! Куди бiжиш? - гукнув Iлько. Володько пiдiйшов до них.
- Додому. А де твоя свiчка?
- А твоя?
- Погасла. Зате як гарно горить у Наталки... Вийняв свою зiм'яту свiчку
й засвiтив її вiд Наталчиної. При тому глянув на неї. В той час надбiг
Демид. Вiн вже минув свою хату, а куди йде, невiдомо.
- Куди? - знову гукнув Iлько.
- Як хочеш - хода! - кинув на ходу Демид. Не зупинився.
Iлько, видно, зацiкавився.
- Куди?
- Ходи, то побачиш! - казав далi Демид.
- Слух'!.. Чекай! - Iлько зiрвався й побiг за Демидом.
- Куди, Iльку? - гукнула за ним Наталка, але вiн не вiдповiв. Скоро
зник у темнотi.
- Знають вони, куди,- додала Наталка..- Через те так побiгли.
- А вам шкода? - запитав Володько.
-Чого?
- Що вiн вас лишив.
- Хiба я дитина?
- О, нi... Але ви так завжди... з братом... Скрiзь з братом...
- Не я з братом, а вiн зо мною... Боїться... - але тут вона осiклася.
- Чого боїться? - питав далi Володько.
- Ет,кинула вона байдуже,- Не варто казати. Але чого ми стоїмо? Ходiм.
- Провести вас? - питав Володько.
- Ви вже провели. Нi? Надокучить багато. У цих словах Володько щось
вiдчув. В той час дмухнув вiтер й свiчки обох згасли.
- Ой! - крикнула Наталка.- Боже!
- Чого ви злякались?
- Це недобрий знак. Подивiться. Обидвi свiчки... Нараз... Ваша i моя.
- А ви вiрите в забобони...
- Це не забобони. Я вiрю. Це буде недобре.
- Не лякайте мене, Наталко. Я так хочу, щоб все було якнайкраще...
Особливо тепер...
Володько чекав, що вона щось скаже, але вона мовчала. Йшли в долину.
Володько казав:
- У церквi на вас дивився... Маєте гарний голос. Люблю слухати спiви...
Бувало у Дерманi, ще малим, завжди ходив з матiр'ю на вечiрню... Там є
монастир. В той час спiвав семiнарський хор. Ах, як це було гарно...
Пригадую одну вербницю. Був я, мама, сестра Палажка й тiтка Зiнька. Там є
великий образ Теодора Острозького. Бiля образу такi схiдцi й довгий
свiчник. Нас затиснули аж на схiдцi, пiд самий образ. Нiколи того не
забуду. Перед нами горiло багато свiчок. Ми дивились через горiючi свiчки
на людей. Тiснота була страшна. А хор так гарно спiвав. Мати моя також
любить спiви. Вона того не каже, але дуже любить. Пригадую, як зараз, як
вона молилась... На її устах, очах... Ну. Менi здавалось - вона на-правду
бачить самого Бога... Але нащо я це кажу? - перервав сам себе Володько.
Наталка весь час йшла бiля нього й мовчала.- Вам це зовсiм не цiкаве,-
додав по хвильцi...
- Чому... Я люблю... - Коротко вiдповiла Наталка.- А менi Настя
казала,- сказала вона й замовкла...
-Що?
- Що ви на мене дивитесь.
- А ви що?
- Нiчого. Що я? Кiндрат казав, що ви робите театри. Закликав нас. Мене,
Настю...
- Ну, i що?
- Настя може йти. Що їй? Але я... Мене не пускають. У нас такi сусiди.
Скажуть: дивись. Не хоче робити. За хлопцями бiгає.
- Ви мусите згодитися... Мусите бути з нами! Можливо, не хочете.
- Я хочу. Хто казав, що не хочу. Я пiшла б... О, Боже. Поговорiть з
Iльком. Може, вiн щось скаже... А тепер добранiч.
Були вже бiля рiчки. Володько дивився, як переходила вона кладку, як
переступила через перелаз i як поволi зникала у темнотi. Потiм повернувся
й пiшов вже не горою, а долиною вздовж рiчки до криницi.
Було вже тихо. Люди розiйшлися. Долину залила глибока темрява. Дорога
мало помiтна, але Володько знає її напам'ять. Пахне весною, бруньками,
медом молоденьких листочкiв вiльхи.
Володько чує, що настрiй його пiднявся. Чогось йому весело. Має багато
моментiв життя, що їх не забуде, а до них належить i цей. Нiчого
особливого не сталося. Ну, був у церквi, ну, дивився, як роздають вербу...
Багато разiв був у церквi й багато бачив подiбне... Але це не те. Нi! Це
зовсiм, зовсiм щось iнше. У тiй темнотi, мiж полум'ям свiчок, мiж теплом i
диханням людей, мiж словами, зверненими до Бога, мiж спiвом, родилось щось
таке, що наповняє цiлу його iстоту. Неуявне, ненамацальне, одначе виразне.
Чує його по цiлому тiлi - тут i тут, нервами, розумом... Хто знає, що з
цього може бути. Ах, нащо це знати? Тепер, на початку життя? Навеснi?
Серед спiву цiлої землi, що ось прокидається й починає дихати?
I на другий день, i на третiй Володько не позбавився свого почуття.
Куди б не пiшов, воно йшло за ним. Був у полi -- воно там... У стеблинах
хвощу, що тiльки витикаються на" поверхню... У бруньках лiщини. У
хмаринах, що розсипанi по синьому, бiлi такi, майже прозорi... Був у лiсi.
Так. Тут воно також з ним. М'який мох, пралiски над Угорщиною, першi
фiялки - все це видихає з себе те почуття. Працював. Iшов за плугом. З
чола падав пiт. Але й тут, з-пiд свiжої скиби, разом з сильним запахом
землi, промiнювало одно й те саме всемогутнє почуття.
Хотiв її знову бачити. Кожний день хотiв її бачити. У четвер вечором
знову пiшов до церкви. Це "Страсть". Це вечiр, коли згадують Юду
злочестивого й розбiйника. Знову горять свiчки i дзвонять дзвони. Уява
родить тi чи iншi, вже багато разiв родженi, картини, а мiж ними й ця, що
стоїть тепер перед очима.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353