- Пiдем!
Днi поволi тягнулись. Сльозливi, похмурi днi. Сiяв дощ, шумiв вiтер.
Дерева вертiлись то вправо, то влiво, на всi боки, мов дiвчата на весiллi.
Спадало листя, летiло з вiтром, куди той хотiв. Поля пустiли й пустiли,
нiби забутi й залишенi. Навiть пастушки трималися лiсу й запусту угорських
хащавин. Там тепер весь час курiло, звiдки неслися виспiви Кузьмової
Христi, там десь бебкав Ех-тоїв нiмий, що, не дивлячись на свiй вiк, все
ще пас худобу. Кузьма також не мав пастуха, через те вигонила Христя.
Часом приходили туди парубки, починались жарти. Пiд деревом горiло велике
багаття. Дим вився навкруги, а з галузок скапували краплинки роси на
голови.
Володько любив такий час. Пригадував своє хлоп'яцтво, i тягнуло його
туди, до веселого товариства. Але не мiг вiдважитись пiти туди. Зовсiм
вiдбився вiд своїх, вiдучився з ними говорити, не знав, що має з ними
робити.
Йшов сам у поле, у лiс... Блукав по запустi й придивлявся до всього.
Ось пень, що його зрiзали колись з батьком. Рiвний, гладенький, вогкий. До
нього прилипло кiлька палькатих, порудiлих кленових листочкiв. Он той вже
встиг обрости пасинками. Там далi гурт струнких осичок. Листя їх вже майже
осипалось, тiльки трохи лишилось, але й те весь час хвилювалось, тремтiло
й, здавалось, ось-ось одiрветься. Коло деяких пнiв росли купами опеньки.
Не хотiв їх збирати, бо не думав скоро вертатись до хати. Чув себе добре
на самотi з природою. Якась солодка туга входила в душу. Все бiльшi й
бiльшi думки огортали його. Iнодi вилазив на високий пень, ставав, дивився
перед себе, а пiсля починав спiвати. Голосно, сильно спiвав i сам слухав
свiй спiв, сам ловив його звуки, що летiли далеко, далеко туди, в хащi.
Пiсля йшов глибше в запуст. Ось гарний, захисний куточок, обставлений
молодими берiзками. Чудовi, веселi дерева. Кора їх свiжа, бiла, нiби
мальована, тоненькi, бронзовi галузки, легкi, округлi листочки. Помiж ними
клен старий, насiнник стоїть, нiби для захисту. Ось виглянуло на хвилинку
сонце й пригрiло сюди... Володько присiв на погнилому пнi проти сонця. I
стала перед ним Ганка. Виразно бачив її синi, як небо, як волошки, очi...
I бачив усмiх її, нiби усмiх сонця, що ось виглянуло з-за хмар у цю осiнню
пору. А в серцi вiдчув солодкий, тремтячий неспокiй...
Спустив голову й опер її на руки, впертi лiктями в колiна. Довго
дивився вниз на свої мокрi, з прилиплим листом чоботи.
Ах, коли б стояла вона тут направду. Коли б дивився отак на неї i чув
голос її, i бачив очi... Прийди, кохана, прийди! Не хочу нiчого, лиш
бачить хочу тебе!
Марив, снив, тягнувся в незнане - велике, широке, чарiвно незнане...
Хотiв кохати свiжою, палкою й криштально чистою любов'ю. Такою, як
описують в книжках, такою, як в пiснях спiвають, такою нiжною й разом
твердою, такою звучною й разом тихою любов'ю.
Йшов час, небо все бiльше вiд заходу вiдкривалося, вiтер сюди й туди
розкидав великi хмарини, нiби вони перешкоджали йому кудись бiгти. Нарештi
майже зовсiм розкидав. Небо зiсталось синє й чисте, лиш час вiд часу
гналась по нiм хмарина, нiби квапилась догнати тих, що втiкли за обрiй.
Сонце через те зайшло свобiдно й червоно. Весь захiд нiби облився
червоним, а цiлий пригiрок на Чешчинi палав. Володько навмисне покинув
свiй запуст, вийшов на взлiсся, стояв тут, мов стовп граничний, i все
дивився на захiд, на озеро, що половиною вже ховалось у тiнь, на березовий
гай, що на другому боцi долини. Як любив вiн це все. Як на все оглядався.
Як цiкавила його кожна та незначна деревина, нiби вона йому рiдна сестра.
Боявся сам себе через цю дивачну любов, що змiшувалась з iншою любов'ю,
пiсля ще з iншою, сплiталась, зливалась у щось одно. Боявся сам себе, бо
знав, що так як вiн, так не любить нiхто... I що можуть його тут бачити,
можуть сказати людям, а тi будуть смiятись, пальцем на нього показувати...
Скажуть, ледащо, час дорогий марнує, бiгає, нiби скажений собака, по полях
та по лiсах... Вiд людського ока ховається, нiби нечистий... Але захiд все
горiв. Кiлька хмарин, мов опали, знову випли-ли десь зовсiм зблизька, нiби
сидiли вони за горою, збурились i пiднялися. Виплили й посунули чистим
небом. Пiсля починало гаснути там, на Чешчинi, озеро сховалось зовсiм у
тiнь. Кiлька ворон летiло з тамтого боку просто на Володька. Долиною
проїхав селянин. Володько провiв його поглядом, хоч той i не догадувався,
що ним хтось з тамтої гори цiкавиться.
Нарештi настав вечiр, i Володько пiшов додому. Боявся тiльки, щоб не
зустрiти батька. Краще не треба. Сьогоднi треба було пiти щось там
заскородити, чи заорати, чи вивезти гнiй... Щось там треба було зробити,
але Володько не зробив. Покинув все й пiшов. Настя бiгала, тупцялась цiлий
Божий день. Матвiй також не дармував. Хведот ходив з кiньми. Василина
прийшла зi школи й одразу взялась до роботи... Тiльки Володько один
вiдбився вiд усiх... Вiдколовся, як громом вiдбита галузка... Зайвий вiн
тут. Хай йшов собi в той свiт, коли не хоче бути дома.
Була це субота. З села долiтали звуки дзвона. Повiтря було чисте, й
звуки свобiдно собi плили й розкладались навкруги. По хатах свiтили лампи.
Родини сiдали до вечерi. Все втихало навкруги й навiть вiтер втихав, нiби
змовився... Досить, мовляв, навiявся. Свято йде, й менi вiдпочить треба...
Бог дозволив йому: ну, йди, спочинь. Але завтра знову вставай рано!
По вечерi Володько знову подався до Сергiя.
Село стояло оповите переднедiльним спокоєм. По деяких подвiр'ях ще
вештались люди. Десь скрипiли ворота, десь брехав собака, але все це так,
нiби рештки денного гармидеру, що не може нiяк втихомиритись.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353