I тож у цiй загрузлiй у землю спорудi вiдбувся той суд i той засуд.
Iнколи це приходить, як сама доля. Суддею був Князько, обвину вачувачем
був Йон, захищав Кiндрат, лаву присяглих держало дванадцять лавникiв з
Тилявки, Угорська, Людвищ i Антоновець. Пiдсудного Iлька суджено за зраду.
Це був суд серця i годi було б вимагати тут рiвноваги шальок
справедливостi чи ласки милосердя, християнського розумiння, коли все тут,
вiд правiкiв, було наснажене чеснотами Божої природи в її первиннiй
чистотi i силi. Чорнявого парубка Iлька суджено за його власну долю i не
тiльки, як одиницю з iм'ям i прiзвищем, а його далебi викликано з вiкiв,
просторiв i поколiнь людських, як вказану пальцем призначення жертву на
вiвтар сил, що ними двигались дiї i завдання у цьому вiдтинку нашої
блакитної планети. Вiн був знаком сумлiння, що його iнодi викидає вище
призначення на забутий берег долi, як передвiсника грядучих здвигiв, що
тут постануть з новими вiвтарями жертв самопосвяти й подвигу.
Тут не будуть питати, хто, кого, коли i для чого зраджував за нормами
параграфiв державних законiв, писаних рукою людською, тут будуть судити
просто силою гнiву, бо держава цього вимiру вкладалася в рамцi законiв
основних клiтин тiла, червоних тiлець кровi, руху планет i ультрапромiння
сонця. Йон, що судив i засуджував, мав вигляд дулiбського, лiсового
кудесника, моторошного ворожбита, який вирiкав свої вироки словами,
вирваними не зi словника, знаного людям, а з огню гарячого, накипiлого i
наболiлого жагою правди серця... "Щоб почати початок правосуддя на цiй
(вiн криком пiдкреслював це слово) землi за власними вимогами", щоб "нiхто
непокликаний не топтав її без нашого дозволу", щоб "зникла мiж нами зрада,
бо зрада це мор, паралiч, засуд, небуття... Що її мудрi люди завжди
випiкали розжареним залiзом"...
Ось де i як народився Йон... Гiрким досвiдом, казав вiн, куємо цю нашу
свiдомiсть... У хатi були люди, був Йон, його слухали i його чули. Пiд
стелею свiтилась мала нафтова лампка, години тягнулись довго, повiльно,
вперто...
А десь опiвночi з низьких дверей самiтньої будови над Лисячим Яром,
нахиляючи голови, безмовно виступали чорнi зариси людських постатей; була
сторожка нiч з холодним мiсяцем над людвинською долиною, зi заходу вiд
Крем'янця тягнуло хвилястим м'яким вiтром.
Другого дня, у недiлю, пiд вечiр, о годинi шостiй, малим локальним
потягом зi станцiї на Лубенськiй рогачцi, Володько залишав Крем'янець. Був
одягнутий у незвично новий, попелястого кольору, мiшкуватий одяг, на носi
мав незвичнi окуляри, в руцi незвичну парасолю, малу, чорну, дешеву
валiзку i випадкову книжку пiд пахвою. Був сам, виглядав насторожено
байдуже, мав запалi, зi синцями, невиспанi очi. Ступаючи на першу ступiнь
вагону третього класу, вiдрухово озирався i намагався скорше вiдорватися
вiд цього мiсця, нiби воно було гаряче. Ще мить, i вiн, дуже до речi, в
порожньому передiлi.
Сонце було там десь збоку, за вагонами, над заходом i свiтило ще
прощально по всiх будовах, деревах i билось, як птах, до заднiх вiкон
вагону. Володько пiдiйшов до свого вiкна i шарпко стягнув його завiсу.
Намагався повити себе мороком i стати невидимим. Присiв на твердiй лавi,
намагався тримати рiвновагу, але нерви не слухались i парасоля в руцi
настирливо танцювала викрутаси пiд їх музику. I яке щастя, що вiн тут
сам... Але ось вiдхиляються дверi, мить непевностi, чути жiночий голос "чи
є тут мiсце" i на Володькове "прошу" вони зачинилися знов. I вiн далi був
сам у своїй темрявi... Потяг починав поволi, обережно рушати.
Нерви помiтно звiльняли свою пружнiсть, за вiкном крiзь щiлину завiси
виразно вiдходили назад телеграфiчнi стовпи i будови, освiтленi скiсним
промiнням сонця, блищали сiрими дахами, нiби зграї голубiв. На обрiї
лишалися знайомi, засоромленi гори з порубаним старим лiсом. Поодинокi
насiнники виразно стояли на тлi вкритого пнями зрубу. Закинута шахта,
розбитий вiйною завод, надщерблений димар вiдступали з боєм в глибiнь
обрiю, i кiлька при самiй землi вiкон великого цегляного, без даху муру,
вiдбивало червоне сяйво сонця, оздоблене кучерявою хмаринкою сивого диму,
що виходив з невидимого димаря i спокiйно розчинявся у застиглому
просторi.
Потяг набирав ходу. Ось вiн вже вирвався з шахiвницi городiв,
розгорнулись рiвнi, чистi, зiбранi, всипанi бiлим крейдяним камiнням поля.
Це ж долина... Та сама, де колись їхав з большевицьким обозом. Там он далi
за Iквою село Сампанiв, де збирав з Василем трупи австрiяцьких воякiв. А
ще отуди далi - Божа Гора, що ото з неї били шрапнеллю по головах
обозникiв. I досi лунають у вухах звуки кованих кiнських копит по гладкому
каменi дороги. I бачить обличчя вершникiв, що женуться на замилених конях
з голими блискучими шаблями назустрiч тiй горi i тим шрапнелям.
Минулося. Все кудись вiдiйшло. Люди змагалися з огнем, залiзом,
Сатаною. Люди йшли безконечними сiрими лавами, люди падали до землi, люди
повзли, вгризалися у твердь, знов зривалися, знов бiгли i кричали глухим
криком серед темної ночi, що його було чути до самої Тилявки. Володько так
виразно бачить тi їх мiдянi, червонi, засмаглi, грубо краянi лиця. Пiзнає
Йона, Кiндрата, Сергiя... Що вони й далi, припавши до сирої своєї землi,
повзуть у сiрому мороцi в невидиму атаку.
Величне, незбагнуте, незмiриме диво! Волинь! Земле моя i моїх предкiв!
В понедiлок рано потяг пiдходив до Львова.
Того самого ранку Матвiй вставав, як звичайно, разом зi сонцем. Вiн
знав, що там, у селi сталося, як також знав, куди i чому вiдiйшов його
син.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353