Вставай, чоловiче, i йди далi...
Володько встає, йде шукати дров. По довгому блуканнi знаходить якiсь
комердяки i пре їх до табору.
Табiр димить, готується обiдати. Коло свого огнища не застає всiх.
Катерина пiшла до мiстечка купувати хлiб i мотуззя, щоб на другу нiч було
чим поприв'язувати товар.
Позатим нiчого не робиться, щоб якось лiпше улаштуватись на наступну
нiч. Усi чекають на свої родини, якi мають от-от над'їхати. Цiлу нiч кипiв
бiй, i австрiяки, напевно, попруть руских.
Незабаром вернулася Катерина, пригнали з пашi товар. Горить вогонь,
доять корови. У позиченому вiдрi пiниться i парує над палаючим огнем
молошна каша. Зганяють миску, ложки.
Сiдають всi пiдковою на сирiй землi й сьорбають ложками з одної
величезної миси рiдку кашу. Сьорбають мовчки. Не жартують. Не шкiрять, як
звичайно, зубiв. Навiть червонощока чорнявка Христя замовкла. Де ж таки.
Полудень минає, а з дому нiяких чуток. Може, вже в полонi. Може, не тiєю
дорогою поїхали. Може, туди на лiси, на Дермань до своїх подалися, а їх
усiх отут мiж оцими людьми на поневiряння лишили. Така дума, такi здогади
турбують i непокоять дiвок, i вони впадають у чорну безодню безпорадностi
та зневiри.
Володько знов-таки не подiляє їх горя. Але на всякий випадок вислали за
мiстечко до села двi дiвки, щоб пильнували i, якщо б їхали їх родини,
вказали, де є табiр з худобою.
Швидко минає повний метушнi день. Сонце заходить червоно. Вернулися
дiвки, але самi. У таборi палахкотить огонь. Дiвки принишкли. Коло них
знов в'ються москалi, напрошуються ночувати. Дiвки вiдгризаються, але в їх
мовi не чути рiшучостi. Це чомусь непокоїть Володька.
Вiн цiлий день працював. Стягав i тесав кiлля, вбивав у землю,
прив'язував корови, зносив на багаття дрова. А тi дiвчиська, мов подурiли.
Понадувались, мов печерицi.
Цю нiч табiр їх має зовсiм пристойний вигляд. Корови поприв'язуванi,
свинi загнанi до маленької кошари. Палахкотить огонь. Дiвчата лягли всi
гуртом ногами до вогню, а Володька взяли всередину, щоб не лiзли мiж них
москалi. Цi кружляють навколо, мов голоднi вовки. Один солдатик
Христом-Богом благає:
- Дурнi дiвки... Я ж вам нiчого не зроблю. Што ж, навiть недзя на вас
полюбуватца? Завтра, вот вам, пiвпуда гречаних круп принесу... Направду
принесу...
- Йдiть ви собi, москалю, звiдки прийшли,- вiдгризаються дiвки, а самi
стискаються, мов вiвцi, одна до другої. Володьковi тiсно, але натомлений i
невиспаний минулої ночi, вiн скоро вiддається на ласку i неласку тяжкого
сну.
Прокинувся. Пiдняв голову. Зоряне небо, осiння роса, догорiле й тiльки
злегка жарiюче вогнище. Земля вогка. По спинi пронизливо перебiгає холод.
Шкiра їжиться. Встав, щоб пiдкинути дров на вогонь.
Холодно, вогонь згасає. Дров не хотiлося пiдкидати. Рiшив пiти собi
геть. I Володько пiшов по таборi шукати лiпшого мiсця.
Довго стоконяється мiж возами. Горять огнi, скрiзь повно сплячих людей.
По годиннiй блуканинi знайшов пригоже мiсце. Великий огонь. З обох бокiв
сплять люди. Посерединi диль з якогось будинка. Розкiшне розлiгся на нiм i
думав заснути.
Та це не так легко. Думки, холод. Обернеться до вогню передом - спина
страждає. Задом - груди i живiт скаржаться. Не забув i про дому. От уже
друга нiч в оцiй комашнi, а що там? Щоб часом дiйсно не стратились вони i
не поїхали бозна-куди. Лишатися?.. Коли б хоч не з отими осоружними
дiвками.
I таки заснув. Розбудив його червонопикий чоловiк аж рано. Потребував
диля на вогонь. Володько зiрвався, мов заєць, i пiшов геть. До Свого
табору прибув пiзно.
Дiвки неймовiрно розгосподарились. Самi й в огонь дмухають i диму
скоштували. Побачили Володька i всi юрбою:
- Ааа! Володько! I де ти пропадав?..
Володько кинув гострим зором навкруги i зауважив торбинку з гречаними
крупами. Це його схвилювало. Згадав вчорашню обiцянку москаля. Володько аж
надто добре знає, звiдки з'явилась тут та торбинка. Уста, чи краще, кутки
його уст, опали i на них їдка, iржава усмiшка. У думцi нищив їх самими
мiцними докорами, якi ще тiльки iснують на свiтi. Володько тепер не
Володько. Надувся i, в кожному разi, вiн мало не який-небудь поважний
дядько або я знаю, хто. На дiвок можна i не звертати уваги.
Шалихвiст Христя, що подiбна на вiтер i разом на захiд сонця перед
бурею, взялась термосити ним, але нiщо не поможе їй. Вiн тепер i не думає
постачати їм дрова. Хай самi собi йдуть шукати, коли такi розумнi. Вiн iде
тепер сам на греблю виглядати своїх. Хай роблять тут осоружнi дiвчатиська,
що їм заманеться.
I це не погроза. Зовсiм нi. Володько обертається i вiдходить.
- О-о-о! Дивiться, дивiться... Здурiв хлопчисько,- затерендiла
Катерина.- Та куди ж ти йдеш?! Он кашу зваримо!.. Це Володька зриває, мов
iскра бочку пороху.
- Сама їж ту кашу! А я не буду їсти всякої даровизни...
- Тю-тю-тю! Здурiв! З ума з'їхав...
Але Володько вже не слухає. Вiн швидко вiдходить в напрямку мiстечка й
iде просто на кузню, що стоїть бiля сошi. Нiчого ще не їв. Не взяв зi
собою нi хлiба, нi грошей. Твердо порiшив iти на греблю й не вертатись,
поки не приїде батько.
Ось вiн уже коло кузнi. Довга шопа технiчної майстернi. Дзвенить
залiзо, гупають нараз кiлька молотiв, сичить i плюється жаром горнило. По
кулястому бруку котять самоходи, вицокують верхiвцi.
Але що це? Нi, це ж неможливо... Зупинився i дивиться. Так! Так. Це ж
батько. I як дивно. Мiж вершниками, на осiдланiй мiшком череватiй каштани!
чвалає батько. Довгi ноги бомбають i мало не торкаються землi. Дебела
постать, на головi знайомий, засмальцьований вiд поту кашкет темно-зеленої
барви.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353