Кому я потрiбна? - казала вона.
Син, напевно, жартує. Вiн взагалi дивак, невдачник. Напевно, жартує.
- Як то кому? - кричав вже Володько.- Не кажiть так. Я хочу книгу про
вас написати. Про вас, про батька, про наше життя! А хiба ви нiщо? А хiба
ви не мати моя? А хiба ви мало попрацювали на цiй землi? А скiльки радiли,
скiльки слiз вилили, скiльки пережили? Хiба це нiщо? Нi, мамо! Про все це
напишу... А тi, що будуть колись, хай читають. Хай знають, що перед ними
також були нашi люди, i також жили, i також любили все на Божому свiтi. Я
хочу, щоб почалось нове життя. Щоб поколiння нашi не тратились, не
западали в землю, не зникали, мов худоба. Хочу лишити слiд, слово, музику,
барву. От що я хочу. Я хочу також розказати про свого батька. Хочу
полiчити його днi, його дiла. Хочу все покласти на папiр. З повiтря
виловити розсiянi звуки, з оцих предметiв зняти мiрку й описати... Все,
все мусить бути колись, що є тепер. Щоб знали його й бачили... От, що я
хочу, мамо!
Настя дивилася на нього й думала: здурiв! Напевне здурiв. Господи,
Господи! Спаси, схорони. Заступись, Царице Небесна, почаївська Мати Божа!
З ума зiйшов.
Володько встав, вийшов i не вернувся. Довго чекала його, але той не
прийшов.
- А вийди-но, дитино, за ним. Куди вiн побiг,- казала Настя Василинi. -
Хто зна, що з ним дiється...
Перелякана Василинка побiгла на двiр, оббiгла все навкруги. Клуню,
повiтку, хлiв. Заглядала на горище.
- Володьку, Володьку! - гукала. Мало не плакала... Але вернулася до
хати.
- Нема його нiде, мамо. Скрiзь оббiгала. Певно, в село пiшов.
У хатi було темно. Засвiтили. Мати довго сидiла коло печi, у печi горiв
огонь, варилась вечеря. Чекала на Матвiя, але час йшов, а вiн не
приїжджав.
Приїхав зовсiм пiзно. Хведот розпрiг конi. Матвiй ледве ноги волоче.
Прийшов до хати й сiв. Одяг його в муцi. Настя подала вечерю, прийшов з
двору Хведот, i всi почали їсти.
По вечерi, коли Хведот вийшов, а Василинка заснула, Матвiй запитав
тихо:
- Ну, як? Був дома?
- Ох, був, був,- зiтхнула Настя.
- Нiчого не говорив?
- Я почала йому говорити. А, кажу, ти не роби так. А подивись, а
послухай. Зглянься, кажу, на батька. На женячку йому натякнула. А вiн
встав i каже: не буду тут. Пiду в свiт. Не хочу господарем бути! А потiм
десь пiшов. Робити нiчого не робив. Пiшов десь у поле, а пiсля прибiг i
почав писати. Як сiв у полудень - писав до пiзнього смерку. А сам такий
гарячий, червоний... Я пiсля кажу: "А що ти, дитино, пишеш?" А вiн почав
кричати: "Про вас, про вас! Про батька! Про все..." Господи святий, як
кричав. А пiсля вийшов i не вернувся. Певно, знову подався в село... I це
все. I так от, як бачиш...
Матвiй вислухав спокiйно Настинi скарги, не промовив нi одного слова й
вийшов на двiр. Надворi темно. Старий обiйшов подвiр'я, скрiзь заглянув,
подивився до хлiва. Пiсля став коло клунi, зняв кашкета i, поклавши на
себе потрiйно знак хреста, почав вголос промовляти молитви, "...найпаче
омий мя от беззаконiя мойого...", "грiх мiй предо мною...", "i Тебе
єдиного возхвалю...", "работайте Господевi зо страхом i радуйтеся йому з
трепетом...", "благодатна Марiє, Господь з тобою...", "Боже милостив, будь
менi грiшному, без числа я згрiшив, прости менi... " - закiнчував Матвiй i
бив себе кулаком у груди.
Коли вiн молився, думав увесь час про Володька. Здається, молився за
нього. Старий не любив молитись довго, при людях. Але тепер почав все
частiше й частiше звертатись до Бога, особливо пiсля того, як не вернувся
Василь. Десь у темнотi, у закутку, щоб не побачило його стороннє око,
зупинявся, стягав з голови кашкет i говорив цi молитовнi слова. Були вони
гарнi, величнi, якось особливо сказанi. Чув коло себе Бога. Великого,
свого Бога. Чув якусь силу, що кермує його долею, бо ж бачив: все, що вiн
планував колись замолоду у своїй головi, не так завершилось, як думав.
По-своєму. Дiти, цiлий свiт, господарство. Все не так, як думав, сталося.
Пiсля пiшов спати.
А Володько вже сидiв у Сергiя. Був тут, як звичайно, Кiндрат, був Никон
i пара менших хлопцiв та дiвчат. Кiндрат голосно просторiкував своїм
хрипливим голосом. Сергiй мовчав i посмiхався. Никон час до часу кидав
якiсь слова й скорочено матюкався при тому.
- Нi чорта! - казав Кiндрат,- Буде наша! Боятись нема чого. Учитель
також з нами. Є дехто проти, але так i треба. Нi? А папiр весь рознесли.
Тепер скрiзь повно. Хай читають.
Забалакались до пiзнього вечора. Нарештi при розходi Кiндрат сказав до
Володька:
- А ми вже й читальню маєм.
- Де? - запитав зацiкавлений Володько.
- Е-е-е! Вчора ми всi тут радились. Никон нам свою комiрку вiдпустив.
Мати перечила, але хто її послухає... Ще не докiнчили. Я сьогоднi цiлий
день стола та лавицi тесав. Шевченка та Франка також маємо. Нема тiльки
книжок. У нас на горищi є, та хто тепер такi читатиме. "Триста лiт дому
Романових", "Святий i рiвноапостольський князь Владимир", "Смерть Iвана
Iллiча". Це ще Демид колись брав у школi й так зостались... Батько деякi
обкурив, але...
Володько сказав, що книжок дiстане. Тяжче з часописами. Треба грошей.
Кiндрат тут мовчав. Ну, але завтра сходимося в читальнi. На чотирьох мiсця
досить, а бiльше не прийде.
- Чому?
- Ну. Хто тепер покине досвiтки, дiвок... Сергiй Володька проводив.
- Знаєш? Бачив Ганку.
- Ну?
- Казала, щоб прийшов на досвiтки. Хоч?
- А чи варто?
- Варто. Там не тiльки дiвчата. Там i хлопцi. Походиш - побачиш. Треба
тiльки їх пiдiбрати. Вони всi по вечорницях та досвiтках розсипанi. А
Ганка каже: чому не прийде? Хай прийде.
Володько уявляв, як вимовляла цi слова. Уявляв її цiлу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353