ТОП авторов и книг ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ
...
Матвiй до солдатнi йде, гне спину, яка нiкому, крiм працi, не гнулася:
- Купiть, на милость, веприка. Годований, сала на п'ядь буде. Що вже
дасте - добре.
Дванадцять рублiв втицьнули за веприка... Забили обухом, тулуба
забрали, а кишки собаки розтягли. I добре, що так. Добре, що хоч
дванадцять дали. Iншi солдати однi пiвники поїдали. Що ж, коли на такiй
трудовiй землi домашнього птаха, нiби ворiння, розвивалося.
Василь рiзав поросята. Баняк холодницi зiпсувся i не було нi одного
голодного пса, який би на таке поласував. Гармидер навкруги, огнi, дим,
дощ... Дядьковi одному шкапи пристали. Скривив рота, вагався, що скидати -
жiнку чи мiх з мукою. Чорт з мукою, а жiнки жалко. Розв'язав мiшисько i
сипнув муку на рiденьку грязь дороги. Вiтер дещо пiдняв, але дрiбний дощик
зразу ж уйняв мучну хуртовину.
- Вйо! - Шкапа одна не йде. Впала, чортова тварина, i лежить... Просто
в муцi!..
- Вйо! Вйо, згорiла б ти ясним огнем!
Шкапа лежить i постогнує. На дядька лють, мов чорна хмара, найшла.
Обернув пужално держалном. Бемц, бемц по ребрах. Тiльки ногами засовала. У
дядька пiна ротом виплюснулась. Плигнув на вiз... Якiсь миски, якiсь
горшки, якась дiжечка, все те випурхувало з буди i розлiталося на скалки,
ще не доторкнувшись землi.
З'явився якийсь москалик. Зiйшлися люди. Нагай затанцював по спинi
тварини, полосував її вздовж i впоперек. Нарештi люди кiлками пiдважили,
поставили-таки на ноги, витягнули з багна колеса, що вгрузли по самi
маточини, пхали воза, а вiз шкапу. Дядько поплужився далi "вглуб Росiї".
Обоз не рушє. Вiз у клунi готовий - честь честю - стоїть. Колеса в
битий шлях вгрузають. Купа вiвса також лежить. Не продав Матвiй нi одного
пуда. Гармати день i нiч виграють. Часом брязкотять скорострiли i,
видається, десь отут за башковецьким "казьонним" лiсом.
Матвiя їжа не бере. Сон десь зник. У думцi покошена i мокра конюшина,
що лежить в копицях на полi. А повна така, головчаста - пудiв
п'ятнадцять-двадцять було б, по десять рублiв пуд.
Метушливi люди вибиратись квапляться.
- Ось, кажуть, перетнуть нам дорогу в Шумську на греблi i баста. I так
по три днi стоять втiкачi, поки через греблю переповзуть... А коли ще
натиснули б.
- Хочете, то вибирайтесь, а менi дайте чисту годину,- сердито
вiдповiдав Матвiй. Баби не одважуються самi рушити. Хай вже "вiн" наперед.
А той "вiн" сидiв, мов камiнь i нiяка вiйна не зрушить його. Кiлька
дядькiв з Тилявки не видержало i знялося. Виповзли на шлях i поряхалися в
напрямi жолобецького лiсу. Матвiй провадив їх очима i мовчав. Що їм
казати. А їх хати, вже другого дня, стояли вилущенi, мов порожнiй стрючок.
На мiсцi дверей i вiкон однi нори, а всерединi, нiби буревiй бушував.
Кажуть, завтра чи коли там, козаки вiд Iвана з тамтого кiнця село
пiдпалять i люд, мов блощицi, викурять. Хай. Хай палять. Все одно.
У Матвiєвiй хатинцi двадцять "денщикiв". У печi палає огонь, смажаться
кури, поросята... Дверi навстежiнь вiдчиненi, долiвка, мов на дорозi. Сам
господар не сидiв у хатi. Ходив i ходив. I коли сили спадали, приходив,
брав мовчки в кулак дещо "покомлати" i вiдходив до клунi, до свого. вiвса,
до своєї машини, яку щойно два роки тому купив. Там i жив, мов горобець у
стрiсi.
Володько також купку марок за кури та всякi прислуги зiбрав. Були синi,
з "Миколою другим", зеленi з "першим". Солдати якось до двора пiшли i
мiшок яблук приперли. Висипали серед подвiр'я i хто хотiв, їв.
Розказували, що там твориться.
Володько нiколи у дворi не був, бачив здалека велику садибу, покої.
Бачив часом паничiв, що з зализаними головами "спацерували" селом. Але
близько не пiдходив, нiчого спiльного з ними не мав i чомусь не любив
того... Не чув до них того, що, бувало, в Дерманi до учнiв семiнарiї. Тi
також "чисто ходили", блискучi "козирки" кашкетiв, блискучi халяви мали,
але Володько сам хотiв "таким бути". Нiчого лiпшого не було, як бути
учнем-Паничем? Нi. Прийде тобi.
- А, скажiте, пожалства... Что ет' такое? - показує на жито.
Не знає, що таке жито, а жиє ж у селi. Тьху! Руки якi у них... Пальцi,
мов шклянi. Коли б здушив - розсипалися б... Дiвки губи до червоного
мажуть...
Тепер слухав, що "там" твориться, i собi пiшов. Подивитись.
Сад гарний, великий. Яблунi гнуться вiд овочу. Скрiзь, де не глянь,
солдати. До яблунь поприв'язували коней. Яблука спадають просто пiд копита
i тут чавляться.
У покоях уже всьому кiнець. Лиш бiлi папiрчики, що летять з вирваних
вiкон та дверей, пурхають вiд вiтру по клумбах квiтiв. У палiсаднику
обтрощена пальма i пара кактусiв. Володько вiдломив i собi одну цiкаву,
невидану, подiбну на пiр'їну гiлку з пальми.
Пiсля не без остраху всередину вступив. Там солдати, баби, дiти. Якiсь
розбитi бебехи. Пух розвiяний по помостi. Вирванi з одвiркiв дверi лежать
пiд порогом i по них топчуться.
У просторiй кiмнатi дзеркальна стiна. Перед нею москаль у мокрiй шинелi
- вус фертом, шапка на потилицi чудом засiла. Володько i свою непоказну
постать перший раз на цiлий зрiст побачив. От чоботи, тi самi, якi у
батька виканючив, надто у грязюцi. Аж злякався, коли глянув, Що вони на
помостi, колись, мабуть, навiть лакованому, стоять. А очi якi смiшнi.
Чуприна, як щiтка, якою замiтають. Шморгнув носом i пiшов далi.
З протилежних дверей вилiз ще москаль. У руках його сокира.
- Ти што, мать твою розтаку, как баришня, рило свойо расматрiваєш! Вот
єво!
Бах, бах! Вправо, влiво! Обух торкнувся дзеркала i те, мов розбита
вода, хлюпнулось на всi боки. Бренькнули кусники шкла, а москаль кашкета
збив на потилицю, лiву руку в бiк упер, у правiй сокира - стоїть гордо,
нiби переможець великий.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353
Матвiй до солдатнi йде, гне спину, яка нiкому, крiм працi, не гнулася:
- Купiть, на милость, веприка. Годований, сала на п'ядь буде. Що вже
дасте - добре.
Дванадцять рублiв втицьнули за веприка... Забили обухом, тулуба
забрали, а кишки собаки розтягли. I добре, що так. Добре, що хоч
дванадцять дали. Iншi солдати однi пiвники поїдали. Що ж, коли на такiй
трудовiй землi домашнього птаха, нiби ворiння, розвивалося.
Василь рiзав поросята. Баняк холодницi зiпсувся i не було нi одного
голодного пса, який би на таке поласував. Гармидер навкруги, огнi, дим,
дощ... Дядьковi одному шкапи пристали. Скривив рота, вагався, що скидати -
жiнку чи мiх з мукою. Чорт з мукою, а жiнки жалко. Розв'язав мiшисько i
сипнув муку на рiденьку грязь дороги. Вiтер дещо пiдняв, але дрiбний дощик
зразу ж уйняв мучну хуртовину.
- Вйо! - Шкапа одна не йде. Впала, чортова тварина, i лежить... Просто
в муцi!..
- Вйо! Вйо, згорiла б ти ясним огнем!
Шкапа лежить i постогнує. На дядька лють, мов чорна хмара, найшла.
Обернув пужално держалном. Бемц, бемц по ребрах. Тiльки ногами засовала. У
дядька пiна ротом виплюснулась. Плигнув на вiз... Якiсь миски, якiсь
горшки, якась дiжечка, все те випурхувало з буди i розлiталося на скалки,
ще не доторкнувшись землi.
З'явився якийсь москалик. Зiйшлися люди. Нагай затанцював по спинi
тварини, полосував її вздовж i впоперек. Нарештi люди кiлками пiдважили,
поставили-таки на ноги, витягнули з багна колеса, що вгрузли по самi
маточини, пхали воза, а вiз шкапу. Дядько поплужився далi "вглуб Росiї".
Обоз не рушє. Вiз у клунi готовий - честь честю - стоїть. Колеса в
битий шлях вгрузають. Купа вiвса також лежить. Не продав Матвiй нi одного
пуда. Гармати день i нiч виграють. Часом брязкотять скорострiли i,
видається, десь отут за башковецьким "казьонним" лiсом.
Матвiя їжа не бере. Сон десь зник. У думцi покошена i мокра конюшина,
що лежить в копицях на полi. А повна така, головчаста - пудiв
п'ятнадцять-двадцять було б, по десять рублiв пуд.
Метушливi люди вибиратись квапляться.
- Ось, кажуть, перетнуть нам дорогу в Шумську на греблi i баста. I так
по три днi стоять втiкачi, поки через греблю переповзуть... А коли ще
натиснули б.
- Хочете, то вибирайтесь, а менi дайте чисту годину,- сердито
вiдповiдав Матвiй. Баби не одважуються самi рушити. Хай вже "вiн" наперед.
А той "вiн" сидiв, мов камiнь i нiяка вiйна не зрушить його. Кiлька
дядькiв з Тилявки не видержало i знялося. Виповзли на шлях i поряхалися в
напрямi жолобецького лiсу. Матвiй провадив їх очима i мовчав. Що їм
казати. А їх хати, вже другого дня, стояли вилущенi, мов порожнiй стрючок.
На мiсцi дверей i вiкон однi нори, а всерединi, нiби буревiй бушував.
Кажуть, завтра чи коли там, козаки вiд Iвана з тамтого кiнця село
пiдпалять i люд, мов блощицi, викурять. Хай. Хай палять. Все одно.
У Матвiєвiй хатинцi двадцять "денщикiв". У печi палає огонь, смажаться
кури, поросята... Дверi навстежiнь вiдчиненi, долiвка, мов на дорозi. Сам
господар не сидiв у хатi. Ходив i ходив. I коли сили спадали, приходив,
брав мовчки в кулак дещо "покомлати" i вiдходив до клунi, до свого. вiвса,
до своєї машини, яку щойно два роки тому купив. Там i жив, мов горобець у
стрiсi.
Володько також купку марок за кури та всякi прислуги зiбрав. Були синi,
з "Миколою другим", зеленi з "першим". Солдати якось до двора пiшли i
мiшок яблук приперли. Висипали серед подвiр'я i хто хотiв, їв.
Розказували, що там твориться.
Володько нiколи у дворi не був, бачив здалека велику садибу, покої.
Бачив часом паничiв, що з зализаними головами "спацерували" селом. Але
близько не пiдходив, нiчого спiльного з ними не мав i чомусь не любив
того... Не чув до них того, що, бувало, в Дерманi до учнiв семiнарiї. Тi
також "чисто ходили", блискучi "козирки" кашкетiв, блискучi халяви мали,
але Володько сам хотiв "таким бути". Нiчого лiпшого не було, як бути
учнем-Паничем? Нi. Прийде тобi.
- А, скажiте, пожалства... Что ет' такое? - показує на жито.
Не знає, що таке жито, а жиє ж у селi. Тьху! Руки якi у них... Пальцi,
мов шклянi. Коли б здушив - розсипалися б... Дiвки губи до червоного
мажуть...
Тепер слухав, що "там" твориться, i собi пiшов. Подивитись.
Сад гарний, великий. Яблунi гнуться вiд овочу. Скрiзь, де не глянь,
солдати. До яблунь поприв'язували коней. Яблука спадають просто пiд копита
i тут чавляться.
У покоях уже всьому кiнець. Лиш бiлi папiрчики, що летять з вирваних
вiкон та дверей, пурхають вiд вiтру по клумбах квiтiв. У палiсаднику
обтрощена пальма i пара кактусiв. Володько вiдломив i собi одну цiкаву,
невидану, подiбну на пiр'їну гiлку з пальми.
Пiсля не без остраху всередину вступив. Там солдати, баби, дiти. Якiсь
розбитi бебехи. Пух розвiяний по помостi. Вирванi з одвiркiв дверi лежать
пiд порогом i по них топчуться.
У просторiй кiмнатi дзеркальна стiна. Перед нею москаль у мокрiй шинелi
- вус фертом, шапка на потилицi чудом засiла. Володько i свою непоказну
постать перший раз на цiлий зрiст побачив. От чоботи, тi самi, якi у
батька виканючив, надто у грязюцi. Аж злякався, коли глянув, Що вони на
помостi, колись, мабуть, навiть лакованому, стоять. А очi якi смiшнi.
Чуприна, як щiтка, якою замiтають. Шморгнув носом i пiшов далi.
З протилежних дверей вилiз ще москаль. У руках його сокира.
- Ти што, мать твою розтаку, как баришня, рило свойо расматрiваєш! Вот
єво!
Бах, бах! Вправо, влiво! Обух торкнувся дзеркала i те, мов розбита
вода, хлюпнулось на всi боки. Бренькнули кусники шкла, а москаль кашкета
збив на потилицю, лiву руку в бiк упер, у правiй сокира - стоїть гордо,
нiби переможець великий.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353