I нема їй спротиву. Вiд
тайги, вiд Бiлого моря рветься цей гураган. Тремти, Європо! Червона армiя
- це початок i кiнець, це альфа й омега, це вiнець сили, мужностi! Червона
армiя, армiя робiтничих синiв, синiв селян, синiв працi! Червона армiя -
це кара за кров, за пiт, за працю, виссану ненажерами капiталу з
працюючого люду! Хто є проти неї? Де той жахливий зрадник великого дiла?
Смерть йому на мiсцi! Без милосердя, без спiвчуття!
Сонце хилиться до хреста приходської церкви. Там далi за коренастими
черешнями його захiд. Володько цiлий день чапить коло монастиря. Йому
хочеться все бачити очима, чути власними вухами. Вiн забув за обiд. Вiн
забув i за Наталку. Щось неймовiрне твориться на його очах. Не хочеться
вiрити, що це дiйснiсть. Думки розбiгаються, збiгаються, купчаться.
Хочеться охопити весь смисл подiї, найти їй назву, усвiдомити собi її
закони. Це ж твориться на землi, що дала йому початок буття. На його
землi, землi його батькiв, його дiдiв.
Володько виривається з крикливого натовпу i йде в сад. Тепер скрiзь
вiдчинено, скрiзь вiльно йти. Онде обтрощенi семiнарськi вишнi. Он обдерта
пасiка. Ферапонт Яковлевич, мабуть, забув за неї. Деякi вулiї лежать на
землi i бджоли лiтають навкруги. Видно, поки у залi однi промовцi громили
буржуазiю, другi громили бджоли.
Володько йде вгору до цвинтаря, минає його рiвною дорогою. Направо й
налiво могили близьких рiдних.. Он стара каплиця. Тут тихо. Сонце ще
свiтить i б'є променем у стiну каплицi. Рiй мушок лiтає перед носом.
Володько на хвильку зупиняється, оглядається навколо. Йому хотiлося б,
щоби тут не було нiкого з живих людей. Вiн хоче думати i хоче знайти себе.
Його душа розшарпана промовцями, поняттями, плакатами. Вiн ще надто
молодий, щоби знайти справжню вiру свою, тверду, мов камiнь, i непохитну,
мов гори. Вiн мусить чути, бачити i пiзнати iстину.
Тим часом зiйшов на другий схил гори. Перед ним на пiвнiчний схiд у
сяйвi вечiрнього сонця розклалися луги, рiчка, стависько. Ага. Це царство,
в якому колись царював Володько, той, що ходив шукати мiсця, куди тече
рiчка. Це ж Лебедщина. Це мiсце, де родились першi думи, де пережив першi
пригоди життя, де знайомий кожний горбик, кожна долина, кожна верба.
Володько вже пройшов кусень життєвого шляху. Вiн знає, куди тече рiчка.
Але його мучать ще iншi сумнiви. I хто пiдкаже, де iстина? Хто вкаже
дорогу? Так, як i колись, так i тепер iде Володько сам ногами по землi
батькiв i дiдiв, iде в поля й луги, щоб розгадати загадку, таку очевидну,
але таку тяжку для розгадки.
I раптом Володько пригадує собi дiда Юхима. Боже мiй! То ж вiн отам за
тим лiсом мешкає. Може, ще живе. Не було чутки, щоб помер. До нього!
Послухати, що скаже вiн. Може, й є на цiй старечiй нашiй землi люди, що
бачать будуче, що промовляють так, як чує душа. Промовляють не мовою отих
промовцiв, а мовою землi, мовою предкiв, мовою сущих i прийдучих.
Володьковi так привабливо яскраво уявився дiд Юхим, що захотiлось
бачити його. Вiн виразно почув його голос, що в соняшнiй тишi промовляє:
"...не бiйся нiчого, що треба буде перетерпiти тобi. От диявол буде
шпурляти з вашого оточення в темницю, щоби спокусити вас... Будь вiрним до
смертi, i дам тобi вiнок життя".
Чому вiрний? Що має цей молодий юнак у душi своїй такого, за що треба
змагатися до смертi?
Володько не пiшов, а побiг в долину. Не хотiв обходити навкруги дорогою
чи стежкою. Махнув рукою навпростець i подався. Болото, iржава вода, що
чвиркає з-пiд кожного ступу. Зовсiм так, як тодi, того холодного осiннього
вечора. Тiльки Хведота нема. Сам-один. Рiчка. Яка вона тепер маленька,
мiлка. Стрибок - i на другому боцi. Ще кусник болота i сухо. Збоку млин.
Цей той самий, де Володько вислухував перекази дядькiв. Змiнився вiн,
побiльшав. Уже не видно його колiс. Вони забитi дошками. Десь зникли старi
верби. Але трепеток стоїть. Така сама чепурна, одинока над дорожиною
деревинка. Срiбно-зелене її листя так само, як i колись, дрiбно
трiпочеться, навiть при зовсiм спокiйнiй погодi.
А де ж хутiр? Нема. Нi саду, нi огорожi, нi грабового висаду над
дорогою. Тiльки на тому мiсцi, де стояла хата, темнiший i бiльший кущем
овес. Володько зупиняється, стоїть, вслухується в оточення. Дивиться, як
сонце сiдає за Дерманем. Чи так, як i тодi? Зовсiм не так. Не тi
вiдчування. Не так впливає все навкруги. Може, Бога забув. Може, менше
безпосереднього, того, що єднало з землею.
Володьку! Не стiй! Далi. Йди далi в той клапоть соснини, де колись клав
багаття, молився i пiк бараболi. Шукай, Володьку, i найдеш, дивись i
побачиш. Ти зацькований промовцями. Вуха твої залiпленi липкими словами,
принесеними з далеких чужин. Очi твої заслоненi плакатом крику i
ненавистi.
Володьку, увага! Замкни свою душу i не впусти бацили розкладу. Впади на
тому мiсцi, де горiло перше вогнище твоєї свiдомостi, цiлуй землю ту, в
якiй корiнь твiй, i бийся за неї зо всiма Марксами, в яких би одягах не
прийшли вони до тебе.
Так говорить Володьковi рiдна земля. Яке щастя, що вiн послухав голосу
душi й у цей якраз день вирвався сюди. Яке неймовiрне щастя. Тут
Володьковi стало легше. Голос землi втихомирив дещо голоси карикатур,
плакатiв i промовцiв. Вiн згадав Василя, згадав днi минулого лiта, i йому
стало до болю прикро.
Через лiс i поле пiшов до Юхимового хутора. Сутенiє.
На хуторi тиша. Замiсть одної хати десь взялося двi. Не свiтиться. Не
бреше лютий пес, не гудуть бджоли, не пахне медом.
Увiйшов до хати. Там якась незнайома жiнка.
- Добрий вечiр вам!.. - проговорив Володько.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353