ТОП авторов и книг ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ
Село вже звикло до вiйни. Пiдуть однi - прийдуть iншi. Чи ж не
все одно?
У селi козаки розташувалися, щоб вiдпочити. Володько пiшов також туди,
щоби зблизька приглянутися до свого вiйська.
Воно прийшло здалеку. Воно облетiло цiлу Україну. Скiльки шалених атак
пережили цi дужi сини своєї землi. Вигляд їх якийсь байдужий,
насмiшкуватий. Володько вiдважився запитати одного:
- А куди ви їдете?..
- В гостi, молодий козаче...
Володько не має чого бiльше питати. Навiщо? Знає вiн i так, куди. Чутки
невздержно летять i приносять вiстки, що десь там за Острогом вже
большевики.
Козаки покормили коней, дiстали з польової кухнi обiд. Сурма сурмить
збiрку. Пiдтягають коням пiдпруги, гнуздають i спiшать на збiрку...
- На коня! - скомандував полковник. Брязнули шаблi, рушницi, i козаки
на конях.
- Шикуйсь! Кроком руууш!...
Нi. Нi. Це не була парада. Не були це привiтнi, спокiйнi люди. Але
Володько нiколи не забуде їх такими, як бачив їх тодi, у найрiшучiшу
годину. Такими напiвсердитими, напiвбайдужими до всього. Їх загорiлi
бронзовi чола, їх закуренi шапки й блюзи, їх витертi сiдлом червонi
"галiфе". Вiчно звучатиме в його вухах оте рiзке, певне: "На коня!"
На другий день потягнулись обози. Також розташувалися в селi i
простояли кiлька днiв. Приїхали люди з Крем'янця й оповiдають, що завзятi
бої йдуть по залiзничнiй лiнiї Рiвне-Здолбунiв. До Крем'янця звезено
безлiч вагонiв з рiзним вiйськовим майном. Далi нема куди вiдступати. За
Луцьком поляки. Кажуть, їх тримає якась невеличка частина.
Щодень, щонiч новi невеселi вiстки. Зо всiх бокiв чутнi гарматнi
перегроми.
Як на тоте, небо затягнулося i розпочалася сльота. Шляхом тягнуться все
новi й новi частини. Пройшла й пiхота. Молодi хлопцi у сiрих чемерках та
шоломах. У селi повно вiйська. У кожнiй хатi набито козакiв. Мокрi,
потомленi, голоднi. Цiлi мiсяцi провели в затяжних боях i лишили там за
собою не один десяток i не одну сотню своїх товаришiв.
Тiльки на Матвiєвому хуторi ще порожньо. Але надвечiр прибуває ще якась
частина. Самi молодi хлопцi. Матвiй сам попередив, щоб не йшли в село, а
лишалися на нiч у нього на хуторi. Клуня велика. Цiлий полк влiзе.
I дiйсно, це був Стародубський полк. Козаки почали нарiкати, що немає
мiсця i харчiв. Старий, шпаковатий полковник почав їх втихомирювати.
- Дiти мої! - лагiдно говорить вiн.- Перетерпiть. Все для України!..
Дiти втихають, займають клуню. Там темно.
- Ей, ти, Сорока? Де ти є?..
- Тут! Лiзь сюди! Тут гаразд!
- Дурдело?
- Га!..
- Де тебе дiдько носить?..
- Тихо!.. Перший курiнь,займай крайнiй засторонок... Дотримуйсь
порядку. Другий слiдуючий i т. д. По куренях виходьте до вечерi...
Володько вештається i смiється...
- Ти, хлопче, скажи, де тут у вас гарнi дiвчата?
- А маєте "патрони" - скажу... - заявляє Володько...
- А тобi нащо патрон? Ей, ти! Чи не хочеш ти часом на обози налiтати?..
- Я українець i на обози не маю смаку. На обози налiтають бандити.
- Ого. Це здорово... Петро! Дай йому пару десяткiв набоїв. У Крем'янцi
дiстанемо...
Володько побiг до матерi, випросив кусень сала. Вояк дiстав сало,
Володько "патрони". Вiн мусить зiбрати якнайбiльше набоїв...
У малiй хатi набито людьми. Старий полковник, два курiннi i священик.
Настя топить у печi i варить молошну кашу. Матвiй розважає з
полковником...
- То, знаєте, добра з того не буде... Мiй старший син також десь
воює... Але... не видержимо... Нє... нє... - i Матвiй хитає головою...
- А чому, ви думаєте, не видержимо? - питає полковник.
- Звiсно. Коли не всенький народ в одно... Як можна видержати... Народ
наш - один в лiс, а другий в поле... Тяжко... Довго, знаєте, цар був.
Довго наша земля йому гнулася. А трон є трон. Пiд троном всяк спину зiгне
i не скоро випростає... Мiй отой-о,i показав на Володька.- Читає часом, як
то цариця Катерина руйнувала орлячi гнiзда. I зруйнувала. I замiсть
орлячих наставила сов'ячi, що бояться i не знають дня, нi свiтла сонця...
От як воно вийшло. А тепер куди його?.. Нам, чуєте, господин полковой,
десять лiт школи треба, а тодi хоч i за зброю!.. Так я думаю...
- Ви думаєте добре, пане хазяїне!.. Шкода тiльки, що ми маємо таких, як
ви, дуже мало...
- Не мало, пане!.. Всi ми такi. Весь наш народ отакий, як я... i я, i
Грицько, i Данило - всi ми однаковi. От хiба що моїй думцi i моїм очам
дещо скорше стає понятно: то бiле, а це чорне... Але всi ми такi...
Прийде, кажуть вам, час i всi, як один, встануть i синiв своїх дадуть, а
дочок заставлять робити те, що робили сини... От у такий час, як сьогоднi,
i ще раз встанемо. Думаєте, я сам не був темний, як пень. Думаєте, коли
прийшла вiйна, ота-о сама, що стiльки народу нашого вичавила, я не йшов за
царя?.. Йшов. Бо був рускiй, i дiд мiй був рускiй... Хто знав, що москаль
вкрав iм'я наше... Який чорт мiг одразу помiтити його овечу шкуру. А вовк
є вовк, i з вовком одна розправа... Бий i все!.. Всяк це мусить знати!..
- А ваш син де служить? - питає полковник.
- Незвiсно. Нема, бачте, чуток. Може, вже й не жиє...
- А цей?..
- Цей нiби того... На школу його подав...
- О, це добре зробили!.. - пiдкинув один iз курiнних, що уважно
слухають.
- Народний учитель буде,- додає священик.
- Так, батюшка! I таких тра чимало... А хлопець має до того голову. Що
тепер земля. Науки все пiшли. Голова важнiше рук.
Настя наварила баняк кашi i поставила на стiл миски.
- Просимо! - встав i нiяково сказав Матвiй.- Бачте! Що маємо - тим
вгощаємо. Я навiть дуже радий, що до моєї хати такi гостi зайшли... От
коли б чого лiпшого, але самогону я не п'ю... Не пив "казьонки", не п'ю i
цього, пробачте, хузу. Характер не такий.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353
все одно?
У селi козаки розташувалися, щоб вiдпочити. Володько пiшов також туди,
щоби зблизька приглянутися до свого вiйська.
Воно прийшло здалеку. Воно облетiло цiлу Україну. Скiльки шалених атак
пережили цi дужi сини своєї землi. Вигляд їх якийсь байдужий,
насмiшкуватий. Володько вiдважився запитати одного:
- А куди ви їдете?..
- В гостi, молодий козаче...
Володько не має чого бiльше питати. Навiщо? Знає вiн i так, куди. Чутки
невздержно летять i приносять вiстки, що десь там за Острогом вже
большевики.
Козаки покормили коней, дiстали з польової кухнi обiд. Сурма сурмить
збiрку. Пiдтягають коням пiдпруги, гнуздають i спiшать на збiрку...
- На коня! - скомандував полковник. Брязнули шаблi, рушницi, i козаки
на конях.
- Шикуйсь! Кроком руууш!...
Нi. Нi. Це не була парада. Не були це привiтнi, спокiйнi люди. Але
Володько нiколи не забуде їх такими, як бачив їх тодi, у найрiшучiшу
годину. Такими напiвсердитими, напiвбайдужими до всього. Їх загорiлi
бронзовi чола, їх закуренi шапки й блюзи, їх витертi сiдлом червонi
"галiфе". Вiчно звучатиме в його вухах оте рiзке, певне: "На коня!"
На другий день потягнулись обози. Також розташувалися в селi i
простояли кiлька днiв. Приїхали люди з Крем'янця й оповiдають, що завзятi
бої йдуть по залiзничнiй лiнiї Рiвне-Здолбунiв. До Крем'янця звезено
безлiч вагонiв з рiзним вiйськовим майном. Далi нема куди вiдступати. За
Луцьком поляки. Кажуть, їх тримає якась невеличка частина.
Щодень, щонiч новi невеселi вiстки. Зо всiх бокiв чутнi гарматнi
перегроми.
Як на тоте, небо затягнулося i розпочалася сльота. Шляхом тягнуться все
новi й новi частини. Пройшла й пiхота. Молодi хлопцi у сiрих чемерках та
шоломах. У селi повно вiйська. У кожнiй хатi набито козакiв. Мокрi,
потомленi, голоднi. Цiлi мiсяцi провели в затяжних боях i лишили там за
собою не один десяток i не одну сотню своїх товаришiв.
Тiльки на Матвiєвому хуторi ще порожньо. Але надвечiр прибуває ще якась
частина. Самi молодi хлопцi. Матвiй сам попередив, щоб не йшли в село, а
лишалися на нiч у нього на хуторi. Клуня велика. Цiлий полк влiзе.
I дiйсно, це був Стародубський полк. Козаки почали нарiкати, що немає
мiсця i харчiв. Старий, шпаковатий полковник почав їх втихомирювати.
- Дiти мої! - лагiдно говорить вiн.- Перетерпiть. Все для України!..
Дiти втихають, займають клуню. Там темно.
- Ей, ти, Сорока? Де ти є?..
- Тут! Лiзь сюди! Тут гаразд!
- Дурдело?
- Га!..
- Де тебе дiдько носить?..
- Тихо!.. Перший курiнь,займай крайнiй засторонок... Дотримуйсь
порядку. Другий слiдуючий i т. д. По куренях виходьте до вечерi...
Володько вештається i смiється...
- Ти, хлопче, скажи, де тут у вас гарнi дiвчата?
- А маєте "патрони" - скажу... - заявляє Володько...
- А тобi нащо патрон? Ей, ти! Чи не хочеш ти часом на обози налiтати?..
- Я українець i на обози не маю смаку. На обози налiтають бандити.
- Ого. Це здорово... Петро! Дай йому пару десяткiв набоїв. У Крем'янцi
дiстанемо...
Володько побiг до матерi, випросив кусень сала. Вояк дiстав сало,
Володько "патрони". Вiн мусить зiбрати якнайбiльше набоїв...
У малiй хатi набито людьми. Старий полковник, два курiннi i священик.
Настя топить у печi i варить молошну кашу. Матвiй розважає з
полковником...
- То, знаєте, добра з того не буде... Мiй старший син також десь
воює... Але... не видержимо... Нє... нє... - i Матвiй хитає головою...
- А чому, ви думаєте, не видержимо? - питає полковник.
- Звiсно. Коли не всенький народ в одно... Як можна видержати... Народ
наш - один в лiс, а другий в поле... Тяжко... Довго, знаєте, цар був.
Довго наша земля йому гнулася. А трон є трон. Пiд троном всяк спину зiгне
i не скоро випростає... Мiй отой-о,i показав на Володька.- Читає часом, як
то цариця Катерина руйнувала орлячi гнiзда. I зруйнувала. I замiсть
орлячих наставила сов'ячi, що бояться i не знають дня, нi свiтла сонця...
От як воно вийшло. А тепер куди його?.. Нам, чуєте, господин полковой,
десять лiт школи треба, а тодi хоч i за зброю!.. Так я думаю...
- Ви думаєте добре, пане хазяїне!.. Шкода тiльки, що ми маємо таких, як
ви, дуже мало...
- Не мало, пане!.. Всi ми такi. Весь наш народ отакий, як я... i я, i
Грицько, i Данило - всi ми однаковi. От хiба що моїй думцi i моїм очам
дещо скорше стає понятно: то бiле, а це чорне... Але всi ми такi...
Прийде, кажуть вам, час i всi, як один, встануть i синiв своїх дадуть, а
дочок заставлять робити те, що робили сини... От у такий час, як сьогоднi,
i ще раз встанемо. Думаєте, я сам не був темний, як пень. Думаєте, коли
прийшла вiйна, ота-о сама, що стiльки народу нашого вичавила, я не йшов за
царя?.. Йшов. Бо був рускiй, i дiд мiй був рускiй... Хто знав, що москаль
вкрав iм'я наше... Який чорт мiг одразу помiтити його овечу шкуру. А вовк
є вовк, i з вовком одна розправа... Бий i все!.. Всяк це мусить знати!..
- А ваш син де служить? - питає полковник.
- Незвiсно. Нема, бачте, чуток. Може, вже й не жиє...
- А цей?..
- Цей нiби того... На школу його подав...
- О, це добре зробили!.. - пiдкинув один iз курiнних, що уважно
слухають.
- Народний учитель буде,- додає священик.
- Так, батюшка! I таких тра чимало... А хлопець має до того голову. Що
тепер земля. Науки все пiшли. Голова важнiше рук.
Настя наварила баняк кашi i поставила на стiл миски.
- Просимо! - встав i нiяково сказав Матвiй.- Бачте! Що маємо - тим
вгощаємо. Я навiть дуже радий, що до моєї хати такi гостi зайшли... От
коли б чого лiпшого, але самогону я не п'ю... Не пив "казьонки", не п'ю i
цього, пробачте, хузу. Характер не такий.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353