- Бiгла з Мокриною й вирвала...
У нас вже розцвiли. Хочете? - i подала квiтки Володьковi.
- Якими словами вам дякувати?
- А частець би на вас,- казала Мокрина.- Вони тут роздякувались, нiби
пани. Володьку! Отак її! - Кинулась на шию Сергiя, мiцно пригорнулась i
дзвiнко, соковито поцiлувала. Пiсля зареготалась, аж луна покотила
долиною.
- Не моя... Не смiю. Iнакше знав би, що робити,- сказав Володько.
- Не ваша. Дивись, яке моє-твоє. Нiби це мед. Розлижуть... А ми йдемо.
Сергiю? Йдеш? Менi ще до двора треба. Завтра бариня встане: "Макрiно!
Оп'ять за парнямi бєгала! Сматрi в мiня!" Ха-ха-ха! Добранiч!
- Мокрино! Куди? - крикнула Наталка. Але Мокрини вже не було.
Зiрвалась, гукнула Сергiєвi "лови" й побiгла в мiсячний туман здовж рiчки.
Сергiй також побiг за нею...
I ось вони самi. Володько й Наталка. Знов тут на тому самому мiсцi, де
були у вербну суботу... Думки пролiтають, крутяться. Що сказати? Сталося
це несподiвано, як i все, що цiкаве. Пiдступив до Наталки й взяв її за
руку. Не вирвала, навiть не поворушила. Вiд цiєї близькостi, вiд
хвилювання, вiд непевностi його рука затремтiла.
Вона мовчала. Схилила трохи голову, спустила очi, яки i так в темнотi
не було видно, i мовчала. Та мовчанка ще поглиблювала iнтимнiсть, родила
надiю, а одночасно творила ледве помiтну непевнiсть. Варто тiльки
потягнути за руку, пригорнути i все... А як образиться? Сполохається?
Втече? Нi. Нема сили. Коли б це Ганка чи яка iнша. Ця зовсiм вiдмiнна, й
не може робити з нею так, як радила Мокрина. Вiн знає, але не може. Руки
вiдмовляють послуху. Серце мiцної б'ється в грудях... Почуття набралися
повнi груди. Цiле тiло в його владi й навiть язик не хоче повертатися...
Але не видержав:
- Наталю! - Це був майже шепiт, а хотiв сказати твердо.
- Що? - подiбно вирвалось у неї...
- Я вас... - слово урвалось на серединi. Заплутався язик. Але все-таки
доказав виразно:
- Люблю.
Хвилина тишi. Великої, напруженої... Що вiн сказав? Що вона? Вiд серця
догори напливає повiнь i, здається, з нею пiдноситься само серце. В очах
туман.
- Кажете правду? - ледве чує слова, що майже так само звучать, як його
власнi.
- Дуже велику...
А на це мов луна, з туманної далечини прилетiло:
- I я вас...
Зненацька стало ясно в його душi, головi, очах. Здригнувся... Впало
слово, мов щось гаряче... Боже мiй! Це ж значить... Це... Значить, воно є.
Все є. Значить, можна її пригорнути й загорiтись... Огнем, сяйвом,
щастям...
Вiд неї почув глибоке, кiлька разiв розiрване зiтхання. Вона пiдняла
голову. Бачив її обличчя зблизька. Схвильоване, поважне й щасливе. Щастя
видно на ньому. Навiть при мiсяцi. Очi поблискують, широкi такi, вiдкритi,
яснi й глибокi. Заглянув у їх глибини, i йому захотiлось пiдняти її, бiгти
з нею й спiвати пiсню. Так весело на душi, так багато сили в грудях, так
неуявно багато навкруги життя.
Слова, пiвслова, питання, вiдповiдi. Мiсяць все плив i все догори. Нiч,
десь пiсня, срiбний туман... Могло б це тягнутись у вiчнiсть, коли б так
треба було...
Вертаючись долиною повз криницю, Володько весь час повторював:
- Ось воно те справжнє! Прийшло!
Все навкруги: i мiсяць, i зорi, i дерева - все то щастя, щастя й щастя.
От яка нiч... Вдивiться в неї... Ах, що й казати!
Ступав широко, легко... Нiс у собi ще тепло дiвчини, її iм'я звучало в
ухах. Вибiг нерiвною, кам'янистою дорогою пiд гору й тут на перехрестi
дорiг зустрiв... Йона.
Несподiвана й неприємна зустрiч.
- Куди бiжиш? - грубо запитав вiн Володька...
- Дивлюсь... Володько. Стрибає, мов теля... Йон - завжди Йон. Грубий,
сердитий... Хто його бачив несердитим? Вiчно клямцає зубами, мов вовк. Ось
вже рiк вiн трошки зрахманiв. Вже не чути, щоб когось побив, але при
кожному дотику їжить шерсть. Ось-ось вгризе. Довший час Володько не бачив
його. Десь було зник...
- Звiдки? - знову впав запит вiд Йона.
- Не знаєш? - так само вiдповiв Володько.
- Вiд дiвки. Ну! - Це "ну" витиснене з уст, нiби погроза.
- А ти звiдки? - запитав i Володько.
- Я? Бував скрiзь... У Рони тепер п'ють. Нашi там всi. Iдiоти!
"Звiдки в нього те слово?" - подумав Володько. Уголос сказав:
- А ти? Тебе десь не видно... Де буваєш?
- Пити не ходжу... Бував у Крем'янцi.- Хвилину помовчав i сказав: - А
ти киснеш? Читальня, "Просвiта"... Петлюрiвщиною зайнявся... Йшов би краще
на Україну...
- А тут що? - запитав швидко Володько.- Звiдки тi слова, Йоне? Це щось
не наше...
- Вгадав. Наше це не є. Наше: "Просвiта", пан Рона, дiвки... Такий ось
ти... Вчився, вчився, а сидиш у батька на карку. Думаєш, поможе
"Просвiта"?
- А хто, по-твоєму?
- Гм!.. Є трохи бiльша сила. Тож два кроки на схiд межа, нi? Тож сила
наша там, нi? Мiй брат у Ленiнградi командує батальйоном, а тут тебе
навiть волосним писарем не пустять А ми iдiоти: "Просвiта", читальня,
вистава... Може, Петлюра прийде й ще раз продасть за миску сочевицi. Туди
треба йти. Займати мiсця. Хай зо мною поговорять, коли за плечима сто
мiлiонiв стоятиме...
Володько не перечив. Йоновi слова яснi, а Володько не має такої ж
вiдповiдi. В його головi непевнiсть. Можливо, й так. Там все-таки сила.
Цей клаптик землi... Милий вiн, але все-таки клаптик...
Йон провiв Володька аж до дерманських хуторiв i повернув до села. При
цьому весь час кидав свої сердитi слова. Володько бiльше слухав. Пiсля, як
залишився сам, мiг подумати над ними. Одночасно йому хочеться переживати
те, що наповняло його сьогоднi. Радiсть ту велику. Ось перед ним батькiв
хутiр, цвiте молода черешня, розцвiтають яблуньки. Скрiзь така весна,
скрiзь так молодо... Можливо, не варто зараз розривати все на шматки.
Треба ним пожити.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353