ТОП авторов и книг ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ
От було працi. Ти сам?
- Де там. Дивись! Хiба не бачиш? - i Володько показав на своїх
товаришiв. Олег був такий захоплений, що дiйсно не бачив нiчого. Був
втомлений, виснажений, блiдий, але очi його горiли, грали, смiялись, уста
хотiли весь час говорити, ноги й руки рухатись...
- Кiндрат! Сергiй! Никон! Iлько! - вигукував Олег iм'я кожного зокрема,
нiби вперше побачив їх у свому життi.- Яким чином? Як ви сюди заблукали?
- А що? Хiба нам не можна? - хрипiв Кiндрат.- Захотiли й прийшли i ще,
як треба буде, прийдем.
Олег тiльки глянув на Володька, моргнув, але не сказав нiчого...
- Ми ось,сказав Володько,- голоднi, як вовки, а тут i присiсти нiде...
Вчора цiлу нiч на весiллю гуляли, а сьогоднi ось тут. Життя наше, мов
буревiй.
У всiх кiмнатах ресторану було повно народу. Все переважно тi, що були
на вiчу. Скрiзь розмови про те, що сталося у залi кiна. Знайомi радiсно
вiтаються й дiляться радiстю, що так випало.
- Е-е,говорив один дядько, жуючи оселедця,- народ є народ...
- Нiчого,додавав iнший.- Глечик так довго носить воду, поки не
розiб'ється. Колись i на нашiй вулицi буде празник.
А Олег говорив Володьковi:
- Але ви мусите тепер взяти з собою прокламацiї й ну-мерки.
- А де? - питав Володько.
- Давайте! - ревiв вже пiд'ївши Кiндрат.-- Цiлу хуру вiзьмемо.
- У виборчому комiтетi,- казав Олег.- Там дiстанете, скiльки хочете. А
може, хотiли б пiти до кiна? Сьогоднi гарний фiльм дають.
- Пiдем! - вирвався Iлько.- Раз вже стiльки йшли....
- А грошi маєш? - поставив питання Сергiй. Так. З грiшми справа
нелегка.
- От,- каже Володько.- Коли б вчора менше пропили, сьогоднi мали б на
кiно.
На це йому нiхто не вiдповiв. А вечiр iшов, надворi все темнiшало.
Дорога ще далека i нелегка. Час збиратись. Парубки наїлись, розплатились,
пiшли до виборчого комiтету, навантажились паперами й вiдiйшли.
Йшли так само, як i сюди, швидко. Нiч була темна, хоч зоряна. На поля
впала холодна осiння роса. Всi були надзвичайно пiднесеш, бадьорi. Всiм
хотiлося спiвати. Проспiвали кiлька пiсень. Чисте осiннє повiтря розносило
далеко їх сильнi, молодi голоси й розсипало десь там по широтi землi. Це
чув кожний. Вiд "казьонного" лiсу, що ледве манячiв на обрiї, вiдбивалась
голосна луна. У Башкiвцях також чути, як виспiвують парубки, i, хоч це не
близько, їх голоси дуже виразно досягають на шлях...
- Ех, земля наша! - зненацька вирвалось у Кiндрата.- Сидиш у селi, п'єш
чарку й нiчого не бачиш. А тiльки вийдеш за село - ширiнь, краса. Нi?
- А що ж ти думаєш? Земля наша над усi землi! - сказав Володько.- Край
наш над усi краї край... I попрацювати для нього щось варто. Рови копати,
дороги класти, будинки новi здвигати... Тiльки ми, чорна, земляна мужва,
не бачимо анi його краси, анi багатства... Iншi приходять i вичавлюють з
нашої землi собi пошану, честь i золото. А ми тiльки те, що зо столу
комусь спаде. А ми тiльки у себе в селi герої. В землi, в хатi, в гної...
Жiнка та льоха - от наша культура. А поза тим все порожнеча. А вийди
тiльки отак в любе мiсце i стань та подивись гарненько... Одразу крила
вiдростуть... Одразу захочеш щось дiяти, захочеш вести когось, вказувати
дорогу вперед. О, я це дуже добре розумiю... А думаєш, легко отак йти
щовечора кудись, шукати людей? Питають: чого йдеш? Куди йдеш? Чи вистане у
мене нiг? А я кажу: мало ходжу. Бiльше треба ходити. По всiх дорогах -
скрiзь, де тiльки хата, стрiха, вiкно - скрiзь треба бути й казати. Бо ж
подумайте, хлопцi: нi батько наш, нi наш дiд, нi прадiд не ходили нашими
дорогами, а ми за всiх них вiдходити мусимо. Скiльки треба слiв, скiльки
дiла. Хай iншi думають, що тiльки лопата й цiп праця... Iнше нiщо. Але я
вiдрiкаюсь i лопати, i цiпа. Тисячi тисяч копачiв навкруги. Самi копачi,
землеїди, борозняки, слiпаки... Досить їх у нас. А там, за нами... Там
повно працi... По мiстах, по фабриках, по залiзних шляхах, по школах, по
церквах... Скрiзь там порожнє мiсце. Так, хлопцi! Порожнє! Там нас нема. А
де нас, чоловiче, нема, там пустка для нас, порожнє мiсце. Розумiєш?
Володько говорив все сильнiше й сильнiше. Пружно ступав зо своїми
товаришами, чув за собою силу, вiдвагу. Хотiлось все сказать, що сидить у
грудях i чого не завжди сказати можна.
- Я тут, хлопцi, не своє дiло роблю. Не для того родився. Тягне мене
iнша робота. Свiт, слава, широта мене манять, але поки тут, поки бачу оцi
поля, оце небо - не можу сидiти й дивитись. Ось чого я ходжу!
А думаєте, так легко щось здобувати? Думаєте, легко було прип'яти
крила, щоб летiти? Чи легко було океани переплисти? Чи в глибiнь землi
увертiтись? Нi! Скрiзь було тяжко, але через те думалось, шукалось,
творилось. Тi люди не спали, як спимо ми. Тi люди не тiкали вiд книжки,
вiд газети... Хапали її самi, виривали де тiльки могли, а не було де
взяти, самi сiдали й писали. I не тiльки писали книги... Скрижалi писали,
заповiти писали, закони писали... На каменi, на залiзi... Огнем i кров'ю
писали, щоб було, щоб бачили, щоб читали. Ех, товаришi, товаришi! Коли б я
так мiг вас щось навчити... Але слiв нема... Бо нi одно з моїх слiв не є
те справжнє, чисте й тверде. Тут треба б таких слiв, щоб пекли вогнем,
залiзом розжареним... Таких треба слiв... А я їх, таких, хоч маю, та
сказати не смiю.
Ось ми пiдходимо до нашого села. Скiльки я вже до нього пiдходив i з
яких тiльки бокiв. Скiльки разiв ставав на цьому мiсцi й чого тiльки не
передумав. Мене мучили тут думки, росли й зрiли слова. Знав, що треба
сказати... Скiльки тих слiв приходило, таких якраз яскравих, сильних,
твердих... Але не мав мiсця, звiдки б мiг їх сказати. Треба було шукати
мiсця. Широкого, високого. Може, треба йти в свiт i там його знайти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353
- Де там. Дивись! Хiба не бачиш? - i Володько показав на своїх
товаришiв. Олег був такий захоплений, що дiйсно не бачив нiчого. Був
втомлений, виснажений, блiдий, але очi його горiли, грали, смiялись, уста
хотiли весь час говорити, ноги й руки рухатись...
- Кiндрат! Сергiй! Никон! Iлько! - вигукував Олег iм'я кожного зокрема,
нiби вперше побачив їх у свому життi.- Яким чином? Як ви сюди заблукали?
- А що? Хiба нам не можна? - хрипiв Кiндрат.- Захотiли й прийшли i ще,
як треба буде, прийдем.
Олег тiльки глянув на Володька, моргнув, але не сказав нiчого...
- Ми ось,сказав Володько,- голоднi, як вовки, а тут i присiсти нiде...
Вчора цiлу нiч на весiллю гуляли, а сьогоднi ось тут. Життя наше, мов
буревiй.
У всiх кiмнатах ресторану було повно народу. Все переважно тi, що були
на вiчу. Скрiзь розмови про те, що сталося у залi кiна. Знайомi радiсно
вiтаються й дiляться радiстю, що так випало.
- Е-е,говорив один дядько, жуючи оселедця,- народ є народ...
- Нiчого,додавав iнший.- Глечик так довго носить воду, поки не
розiб'ється. Колись i на нашiй вулицi буде празник.
А Олег говорив Володьковi:
- Але ви мусите тепер взяти з собою прокламацiї й ну-мерки.
- А де? - питав Володько.
- Давайте! - ревiв вже пiд'ївши Кiндрат.-- Цiлу хуру вiзьмемо.
- У виборчому комiтетi,- казав Олег.- Там дiстанете, скiльки хочете. А
може, хотiли б пiти до кiна? Сьогоднi гарний фiльм дають.
- Пiдем! - вирвався Iлько.- Раз вже стiльки йшли....
- А грошi маєш? - поставив питання Сергiй. Так. З грiшми справа
нелегка.
- От,- каже Володько.- Коли б вчора менше пропили, сьогоднi мали б на
кiно.
На це йому нiхто не вiдповiв. А вечiр iшов, надворi все темнiшало.
Дорога ще далека i нелегка. Час збиратись. Парубки наїлись, розплатились,
пiшли до виборчого комiтету, навантажились паперами й вiдiйшли.
Йшли так само, як i сюди, швидко. Нiч була темна, хоч зоряна. На поля
впала холодна осiння роса. Всi були надзвичайно пiднесеш, бадьорi. Всiм
хотiлося спiвати. Проспiвали кiлька пiсень. Чисте осiннє повiтря розносило
далеко їх сильнi, молодi голоси й розсипало десь там по широтi землi. Це
чув кожний. Вiд "казьонного" лiсу, що ледве манячiв на обрiї, вiдбивалась
голосна луна. У Башкiвцях також чути, як виспiвують парубки, i, хоч це не
близько, їх голоси дуже виразно досягають на шлях...
- Ех, земля наша! - зненацька вирвалось у Кiндрата.- Сидиш у селi, п'єш
чарку й нiчого не бачиш. А тiльки вийдеш за село - ширiнь, краса. Нi?
- А що ж ти думаєш? Земля наша над усi землi! - сказав Володько.- Край
наш над усi краї край... I попрацювати для нього щось варто. Рови копати,
дороги класти, будинки новi здвигати... Тiльки ми, чорна, земляна мужва,
не бачимо анi його краси, анi багатства... Iншi приходять i вичавлюють з
нашої землi собi пошану, честь i золото. А ми тiльки те, що зо столу
комусь спаде. А ми тiльки у себе в селi герої. В землi, в хатi, в гної...
Жiнка та льоха - от наша культура. А поза тим все порожнеча. А вийди
тiльки отак в любе мiсце i стань та подивись гарненько... Одразу крила
вiдростуть... Одразу захочеш щось дiяти, захочеш вести когось, вказувати
дорогу вперед. О, я це дуже добре розумiю... А думаєш, легко отак йти
щовечора кудись, шукати людей? Питають: чого йдеш? Куди йдеш? Чи вистане у
мене нiг? А я кажу: мало ходжу. Бiльше треба ходити. По всiх дорогах -
скрiзь, де тiльки хата, стрiха, вiкно - скрiзь треба бути й казати. Бо ж
подумайте, хлопцi: нi батько наш, нi наш дiд, нi прадiд не ходили нашими
дорогами, а ми за всiх них вiдходити мусимо. Скiльки треба слiв, скiльки
дiла. Хай iншi думають, що тiльки лопата й цiп праця... Iнше нiщо. Але я
вiдрiкаюсь i лопати, i цiпа. Тисячi тисяч копачiв навкруги. Самi копачi,
землеїди, борозняки, слiпаки... Досить їх у нас. А там, за нами... Там
повно працi... По мiстах, по фабриках, по залiзних шляхах, по школах, по
церквах... Скрiзь там порожнє мiсце. Так, хлопцi! Порожнє! Там нас нема. А
де нас, чоловiче, нема, там пустка для нас, порожнє мiсце. Розумiєш?
Володько говорив все сильнiше й сильнiше. Пружно ступав зо своїми
товаришами, чув за собою силу, вiдвагу. Хотiлось все сказать, що сидить у
грудях i чого не завжди сказати можна.
- Я тут, хлопцi, не своє дiло роблю. Не для того родився. Тягне мене
iнша робота. Свiт, слава, широта мене манять, але поки тут, поки бачу оцi
поля, оце небо - не можу сидiти й дивитись. Ось чого я ходжу!
А думаєте, так легко щось здобувати? Думаєте, легко було прип'яти
крила, щоб летiти? Чи легко було океани переплисти? Чи в глибiнь землi
увертiтись? Нi! Скрiзь було тяжко, але через те думалось, шукалось,
творилось. Тi люди не спали, як спимо ми. Тi люди не тiкали вiд книжки,
вiд газети... Хапали її самi, виривали де тiльки могли, а не було де
взяти, самi сiдали й писали. I не тiльки писали книги... Скрижалi писали,
заповiти писали, закони писали... На каменi, на залiзi... Огнем i кров'ю
писали, щоб було, щоб бачили, щоб читали. Ех, товаришi, товаришi! Коли б я
так мiг вас щось навчити... Але слiв нема... Бо нi одно з моїх слiв не є
те справжнє, чисте й тверде. Тут треба б таких слiв, щоб пекли вогнем,
залiзом розжареним... Таких треба слiв... А я їх, таких, хоч маю, та
сказати не смiю.
Ось ми пiдходимо до нашого села. Скiльки я вже до нього пiдходив i з
яких тiльки бокiв. Скiльки разiв ставав на цьому мiсцi й чого тiльки не
передумав. Мене мучили тут думки, росли й зрiли слова. Знав, що треба
сказати... Скiльки тих слiв приходило, таких якраз яскравих, сильних,
твердих... Але не мав мiсця, звiдки б мiг їх сказати. Треба було шукати
мiсця. Широкого, високого. Може, треба йти в свiт i там його знайти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353