Не можна було переглянути. Iван вже не питав
незнайомого, хоча дуже дивувався, нащо тут стiльки тих одягiв. Мовчки
пiшов за ним далi, аж поки не прийшли до найбiльшого i найтемнiшого
пiдземелля. Було тут зовсiм темно й так тихо, що власне дихання видавалось
надзвичайно голосним. Не бачив Iван нiчого. Стояв у темнотi, у порожнечi,
заведений у незнайоме пiдземелля й тiльки дивувався. Що значить все це? Де
я? Куди мене той завiв? Де звiдси вихiд? По часi з глибокої темноти почув
Iван суворий голос незнайомого.
- Бачиш щось тут?
- Нi,вiдповiв Iван .- Не бачу нiчого.
- Чуєш щось тут? - знову запитав суворий голос з темноти.
- Нiчого не чую,- вiдповiв Iван.
- Свiтла! - сказав суворо незнайомий, i враз з'явилося свiтло. Було це
справжнє свiтло дня, що вiд сонця лилося... Чарiвне, живе, тепле! Було це
радiсне свiтло, що сяяло над Божим свiтом зовсiм даром всiм, для всiх.
Велике Боже око дивилось i зводило до життя все, що було на землi, все
велике й мале. Кожна мурашка, кожна билинка, кожне найменше єство
дiставало вiд сонця стiльки, скiльки потребувало для свого життя, й все
вiд того жило на землi, I було це таке хороше, таке чарiвне, таке святе
свiтло.
Iван побачив своїми очима все, що тут було. А було це таке велике,
безмежне пiдземелля... Безлiч колон пiдпирало його склепiння. Скрiзь, де
гляне око, стояли столи, а коло них лави. На лавах сидiли рiзнi, дебелi
люди, нiби вони заснули й когось чекали, хто їх пробудить. Так гарно
свiтило сонце, кликало до життя, манило, грiло.... Але вони не чули того
заклику. Всi спали. Всi до одного. I коли Iван призвичаївся до яскравого
свiтла, вiн здивувався ще бiльше. Пiзнав у тих людях знайомих... Рiзних
знайомих, з рiзних сiл, що знав навкруги. Все то були на диво свої люди,
але чого ж вони сплять? "Боже! Чого вони сплять?" - питав себе розпучливо
Iван. Але нiхто йому не вiдповiв, а сам не мiг догадатись. Знав безлiч
рiзних лiкiв на землi, знав усе, а цього не знав.
- Боже мiй, Боже мiй! - не витримав i викрикнув Iван.- Але чого ж тi
люди сплять?
Незнайомий не вiдповiв Iвановi. Не обернувся до нього й не поглянув на
нього. Звернувся тiльки до тих, що сплять, i звучним, сильним голосом
промовив:
- Сон ваш триває далi! Ось зi мною свiдок. Села ще сплять!
Пiсля цього незнайомий обернувся знову до Iвана й сказав:
- А тепер час вертатись. Ходiм!
I по довгому часi вони дiйшли знову туди, звiдки прийшли. Незнайомий
свиснув на свого пса. Той з'явився й слухняно присiв коло його нiг.
Iван був здивований до смертi й нарештi запитав:
- А хто ж ви такий, добрий чоловiче?
- Я! - вiдповiв незнайомий твердим, виразним голосом.- Я ваш Вiчний
Сторож.
- А що ж це за долина? - запитав знову Iван.
- Це Долина Чекання! - так само вiдповiв незнайомий.
- А на що ж тут чекають? - знову запитав Iван, бо не мiг так вiдiйти,
щоб не довiдатись цiлої правди.
- Чекають тут на добрi вiстi з ваших сiл. Я - Вiчний Сторож, що кожного
року раз на Новий Рiк виходжу вночi й обходжу цей край. Але тiльки раз на
сто лiт можу я зустрiти живу людину з сiл. I я питаю ту людину: що доброго
на ваших селах? Чи вже скоро кiнець неволi?.. I коли знатимуть менi
вiдповiсти, коли я почую вiдповiдь таку, як треба, тодi прокинуться усi
отi, що бачив ти сьогоднi, їх там є безлiч, I як тiльки почують: "Готово!
Вставайте!" - усi встануть, всi прокинуться. Вiзьмуть ту зброю, посiдлають
тi конi й виїдуть. I буде то чарiвний виїзд! Але тепер мусять спати вони
ще сто лiт, поки я не зустрiну нову людину. I краще хай не родиться вона
на свiт, коли має принести менi таку вiдповiдь, як принiс менi ти. Краще
хай мати не родить її, а як родить, хай коло серця придушить, хай втече з
нею у дикi лiси, до диких людей, бо на цiй землi не повинно бути для таких
мiсця. Ця земля створена для людей живих, для людей розумних, для людей,
що вмiють самi над собою панувати, для людей, що неволi не знають. А ти
йди тепер до людей своїх i розкажи їм, що чув i що бачив. З Богом!
Вiчний Сторож повернувся й пiшов поволi в лiс. Йти йому було тяжко.
Голову нiс опущену. Ноги його поволi переступали, нiби в кайданах, а за
ним тягнувся його вiрний собака.
Iван довго стояв на мiсцi й не мiг рушитись. Йому вже не хотiлось
вертатись до села. Вiн зрозумiв, який тяжкий грiх взяв на свою душу, яку
тяжку вину перед Богом i людьми зробив вiн цього дня. Але все-таки треба
було йти. Треба було пiти й сповiстити iншим, щоб всi знали й дiтям
переказували. Хай не родиться на свiт така людина, що принесла б Вiчному
Сторожевi такi вiстi, як принiс сьогоднi Iван.
На другий день знайшли Iвана недалеко коло села непритомного.
Знесилився вiд холоду, втоми й тяжкого горя, не мiг дiйти до села, впав i
мало не вмер. Але знайшли його й принесли додому. Скоро сумна вiстка
облетiла цiле село. Люди всi любили Iвана. Був вiн добрий, серце мав чуле
й м'яке. Знав трави лiчничi й не одного з бiди та смертi вирятував. Через
те зiйшлися до нього й тепер.
Але тепер не могли пiзнати його люди. Лежав, мов камiнь, твердий. Очi
мав суворi. Коли побачив коло села людей i опритомнiв, почав оповiдати те,
що я вам оповiв. Хай не буде тепер людини, що не знала б, як вiдповiсти,
коли ще раз зустрiне Вiчного Сторожа.
Цим Володько скiнчив i замовк. Все, що було в хатi, мовчало глибокою
мовчанкою. Всi прядки стояли. Всi люди сидiли майже нерухомо. Антiн, Йон,
Демид, всi, всi дивились на Володька й слухали. Володько виразно вимовляв
свої слова. Кожне слово виходило з його уст, нiби вибране. Коротке, просте
i ядерне, бо хотiв, щоб всi приняли й зрозумiли його.
I видно було, як впливали тi слова на слухачiв.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353