Пiд вiкнами купи воячнi "нижчих чинiв", що кiлькома поверхами стоять,
шкiрять зуби i лаються. На них вергає густо освiчений снiг, що поволi
розтає.
Неба зовсiм нема. Зникло в безмежному сiро-чорному просторi. Тепло i
радiсть поволi залишають тiло, яке грузне в холодну зледенiлу нiч.
Революцiйна нiч, напружена нiч. Ген там навколо в цьому снiгу i мороцi
живуть революцiйнi люди. Вони зазначують своє iснування стрiлами, якi чути
зо всiх бокiв, бо ж кожний, хто приходить з вiйни, приносить iз собою
"вiнтовку". Стрiляють, куди попало. Навiть нiч не робить їм спину.
На "Горбаях" чути спiв. Розпучливий голос виспiвує "Коробочку". Чути
п'яний, хворий свiт. Чути, як гуде той голос надмiрним болем, нiби це
голос раненого звiра. Навiть вiльхи на лузi стоять напружено й жахаються.
На повiки очей падають снiжинки, розтають i лишаються з них малюсiнькi
краплини води. На щоках збiгають холоднi потiчки. Хлопцi йдуть мовчки,
швидко пiд гору. Володьковi чоботи кляпають на ногах. Це є "Ляшове
займисько". Того самого Ляша, що повiсився i що часто переходить дорогу,
коли хтось iде сюдою вночi. Але нема часу думати про Ляша. В головi безлiч
iнших думок.
Хлопцi вибiгають на гору. Ось i садиба дядька. У вiкнi "великої хати"
видно свiтло. Так пiзно свiтло, думає Володька. Приходить до хати. В кухнi
обтрусив iз себе снiг. Вiн вже знає, чому так пiзно свiтиться. Он мама
сидять на тапчанi пiд гарячим бугаєм[14]. Ноги пiдгорнули пiд себе, а
великi їх чоботи недбало стоять коло тапчана.
- Ах, ти мiй шмаркачу,- першою заговорила мати.- А де то ти по ночах
лазиш? То ти так вчишся?
- Ви приїхали? - не то здивувався, не то особливо зрадiв Володько.
Пiдiйшов i поцiлував у руку.
- То вiн, чуєте, кумо, на "приставленiї" був. У семинарiї в нас усе
приставлєнiя йдуть,пояснює з печi дядина Одарка.
- А тато де? - питає хлопець.
- Не може вiн. Мало зводиться. Щось йому в боку... Певно, то граната
наробила. Совається в постелi...
- А ви самi приїхали?
- Хто ж мав приїхати.
Так прикро. Забув i за чоботи.
- Що ж є татовi?
- Перед Дмитром,- продовжує мати,- якось звiвся. У клунi стрiп вiтром
знесло i лиха година надала йому полiзти на таку височ пошити стропа.
Господоньку святий. Як злiз, кричма кричав, за спину хапався. А коли б
тобi, хоч що сказав. А то: ox, ox, ox!... I зуби зацiпить... Господи, Боже
мiй!
Володько стоїть, нiби кам'яний. Нiхто не скаже, що то не батькiв син,
хоч i подiбний на матiр. Нi один м'яз його обличчя не ворухнеться, хоча в
очах бачить вiн батька з зацiпленими устами i чує виразно його охи.
- Ну, а хто ж на господарствi?
- Взяли якогось галицiяна з плєнних вуйка Павла. I Хведот i Василина до
нього, як до свого. Ходив у поле, дещо заволочив, дещо попорав. Тепер коло
хати совгає, сеє-теє шкорпає на дворi. Святе письмо читає, на картах
ворожить i все червоний дощ пророчить. Каже, впаде червоний дощ, що буде
подiбний на кров. Кривавi рiки, каже, потечуть. До чого вiн ото торочить,
один Бог знає. Кажуть, вiн з ума зiйшов. Але чоловiк трезвий i грамоту
знає, i робить потрохи на харчi, як то кажуть. Привезла он тобi шкорбуни.
Сама у Зiнька замовила. Наказувала: не зробiть, чуєте, малих. Хай Лiпше
бiльщi. Чи то онучу добру взуєш, чи що... Завжди чобiт не має бути, як то
в жижликiв мiських... Нiби їх ото прилив на ногу. А прийдеться взутися чи
роззути, то мучиться, рве взуття, пручається.
- Але ж, мамо!.. Вони величезнi!
- Нiчого. Зате взуєш онучу суконну... Не бiйсь, не померзнуть ноги.
Далi Настя оповiдає, що до них знов якийсь обоз приволiкся i став у
селi. Всi москалi збунтувались, кажуть: далой войну! Кидають усе,
геть-чисто все: конi, вози, ну геть усе, як було, а самi, хто знає куди,
розходяться. Найгiрше отi конi... Господи! Що та бiдна худiбка такого
зробила... Вигнали їх на поля, нiби собак. Iдiть собi... А худоба гарна.
Приходить москаль до нашого: купi, дед, лошадь. А скiлько? Еет, каже. Дай
бутилку самогону й бери. Наш двоє купив. Не хотiв даром. За кару кобилу
двадцять, а за, як то каже Хведот, киргиза шiстдесят карбованцiв заплатив.
А, Боже, що то було за лихо. Тиждень кониська на ноги не вставали. Але
поправились. Ось i сюди ними присунулась. Цiлий день плужилась. Все хода,
все хода. Вечiр застав мене на Мостах, а поки доплужилась до Дерманя, мало
не на пiвнiч. Ох, бiда... Отак, люди мої... То се, то те i нiяк не можна
було зрахатись. Думаємо: Матiнко Божа. Та воно ж там i без сорочки, i без
чобота. I хто знає, хто йому їсти дасть...
- Ну, коли вже вiн у нас,- вставив дядько,- то бiда невелика. Ми так i
гадали, що там у вас не все в лад iде.
Володько слухає матiр, взуває свої новi чоботиська i шкорбає по хатi.
Радий i сумний. Якось би хотiлося не так. Хотiлося б по-людськи. Хотiлося
б на себе щось кращого надягнути, як у iнших хлопцiв, якi мають усе на
себе примiряне, все акурат.
Довго ще гуторять, мiркують i кладуться. Володько лягає на лавi пiд
вiкном, бо на його тапчанi лягає мати. Укривається вiн маминою бекешкою,
бо пiд вiкном студить.
Лягаючи, мати довго молиться Богу. Пiсля ще довго в темнотi розпитує
сина, що та як... Хочеться їй знати все, та й батько, либонь, цiкавиться.
- Лежить ото... Щось набреде на думку i запитає: ну, а як то там наш
"скубент"? А ти, дитино, не дуже-то до отих безбожникiв прислухайся. Ото
на днях вернувся Корнiй Ет-тоїв. Наївся, кажуть, ляшнi, встав i навiть
лоба не перехрестив. А Хома встав i каже: а то ж що? Турок ти, чи що? Не
бачиш он образа, iкони святої? "Плюю я на вашу iкону". Так, чуєш, дитино,
i сказав. Уляна як почула, то їй, сердешнiй, руки й ноги потерпли i язик
занiмiв. Хома за полiно i полiном, i полiном.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353