Володько не вiрить. Таке щастя! Таке шалене щастя!
Але батько наглить:
- Ну, ну! Уставай, вставай! Поїдемо.
Володько як стiй зривається, нiби його опечено. То ж Острiг мiсто. То ж
Володько там ще не був. То ж там великi будинки з такими, як нашi дверi,
вiкнами, то ж там мощенi дороги, гладенькi хiдники, крамницi з блискучими
вiкнами, повнi всякої всячини, то ж там казарми i марширують москалi... I
пани там такi дивнi i незрозумiлi, що так "не по-нашому" балакають i
носять такi чистi i гарнi одяги.
I все це Володько буде бачити! Вiн миттю зiрвався, i треба було одної
хвилини, щоб бути готовим i щоб сидiти на вимощеному сухою конюшиною возi.
Усi хочуть їсте, усi снiдають, але Володьковi нiяка їжа не на умi. Вiй
сидить на своєму возi i лише боїться, щоб батько часом не роздумав i не
скинув його, бо воно й таке бувало.
Їхати до мiста - для Володька найбiльша радiсть. Скiльки б разiв не
їхав батько до Мизоча, Володько завжди "канючить", щоб i його взяли. Але
рiдко його бажання сповнялися. Бувало, коли вiн ще був "меншим", вiн дуже
вперто просив його взяти.
- Тату! Вiзьмiть, вiзьмiть! Я буду вам на возi сидiти. Я не буду нiкуди
йти,- морочить малий. Батьковi набридне це, вiн мовчить, Володько думає,
що "вони вже погодилися", вiн сiдає на вiз, конi запрягаються, ось-ось i
вiз рушить. I враз батько, нiби пригадує собi Володька, оглядається i
каже:
- Злазь!
Володько - весь переляк, але не злазить.
- Злазь, кажу тобi.
Володько вагається. Тодi батько бере батога i так смикне хлопця, то
тому аж зашкварчить десь там поза спиною... i тодi вiн летить униз, мов
куля, i немає часу навiть плакати, лише його серце сильно'б'ється i жаль
заливає думку...
Володько добре пам'ятає цi випадки, а тому вiн уже нiколи не настоював,
щоб їхати. Вiн лише десь там далеко в собi мрiяв про це i не вiрив, що
колись та мрiя сповниться.
I ось вона сповнилась. Вiн сидить на возi i на цей раз батько нiчого
йому не каже, лише мати чiпляється, щоб щось поїв, бо куди ж так у дорогу
далеку рушати. Але Володько їсти не хоче i не може, вiн цiлком виразно
заявляє:
- Я, мамо, не хочу ще їсти!
Викрикує вiн з виразом, щоб дати йому святий спокiй. Батько виводить з
хлiва за гриву, один за одним, конi, впрягає їх у шлеї, насаджує
нашилники, надягає вiжки. Мати виносить i вмощує в конюшину кошичок яєць,
якогось пiвня, ще щось iз льоху.
Сама вона сьогоднi не їде, їй тяжко, та й дома мусить хтось зi старших
лишитися. I коли все то полагоджене, коли вiз намощений, аж тодi Володько
певен, що вiн таки нарештi "їде до Острога". Переживає це надзвичайно,
бачить усе до подробиць. Ось рушив з двору вiз, ось вiн виїжджає з
маленького пагорбка на дорожину, крутий поворот улiво, праве переднє
колесо зачiпає овес сусiднього поля, груба маточина колеса торкає стеблини
i стрясає з них росу. Мати проводить їх аж на дорогу, хвилинку стоїть з
випнутим животом i, здається, молиться.
Володько сидить ззаду на мiшку з оброком. Вiн мiг би сидiти i спереду,
бiля батька, потiм вiн туди й пересяде, але поки що йому тут цiкавiше, вiн
може краще все бачити, може вертiтись, обертатись, соватись, i нiхто не
буде йому дорiкати. Йому видно лише спини i вуха коней, що спочатку йдуть
хода, потiм батько торкає їх злегка батiжком, зади коней починають
танцювати, колеса воза починають вертiтися швидше, драбини воза починають
глухо деренчати.
Їдуть так далi i далi, минають поля, Володько знає, кому котре
належить, це ось Михалкове, то знов Григорчукове, далi Михтодове. Межi
зарослi рiзним квiттям, далi нижче луг, трава скошена, зеленiє нова, туман
криє те мiсце, де тече рiчка, пахне болотом, в'ялою лепехою, диким
коситинем. Десь там попiд заставською сосниною кричать качки.
Куций драбинячок деренчить далi, минають долину, що дiлить дерманське
вiдлебедського, минули криничину з купкою вiльх, з якої вони беруть воду,
минають три старi, залишенi для насiння сосни, що колись стояли на
взлiссi, а тепер серед поля, пiд пагорбком, нiби три сироти, викинутi
напризволяще. I коли вибрались на пригiрок, звiдки видно вже Лебедi, їм
назустрiч iз-за кучерявих садочкiв вийшло величаве, округле свiтило, що
почало швидко пiдноситись. Конi бiжать бадьоро i прихають.
- Здоров, здоров! - примовляє до них Матвiй, а конi прихають далi, нiби
їм те привiтання подобається.
Минають Лебедi. Крiм греблi i млина, нiчого цiкавого тут нема.
Ославлене стависько i став, де колись кублились лебедi, зовсiм змалiли i
ще меншi, нiж у того мельника чеха. Бiля млина видно оббiлених борошном
людей, знайшлись i знайомi.
- Ей, дядьку Матвiю! Куди їдете? Дай-бо здоровля!
- Трру! - зупиняє Матвiй конi.- Та до города. Пора ось така, а тут
серпа нема путнього.
- Що там у вас доброго? Чув, що кудись отуди їздили?
- Та їздив.
- I що ж там бачили?
- Ет! Нема про що й говорити.
Говорити б воно знайшлося про що, та ось сонце пiдiймається, а дорога
ще далека. Матвiй торкає конi i тi йдуть. Iдуть далi, поля, глибока
дорога, потiм з обох бокiв висад, це вже тракт, якийсь, кажуть, граф
висадив отi дерева - берези та осокори, що поросли такi здоровеннi, потiм
їдуть старим, дуже густим лiсом.
- Тут,оповiдає Матвiй,- часом, буває, людей переходять.
Ого! Володько знає, що це значить "переходити". Є то такi люди, що
нападають i забирають, що їм подобається, а часом навiть убивають... Це
дуже цiкаво...
- А отуди,показує батько батогом на гущавину,- Верхiв. Коли виїдемо
вище з лiсу, буде видно церкву...
- А чи далеко ще до Острога? - питає Володько.
- О, ще шмат... Ось виїдемо з лiса, а там хутори.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353