дослухадш - i пiдеш, i за тобою, грiмко
скрегочучи, засунуться обкованi циною дверi, й поросне навздогiн, приском
попiд шкiру, сухе клацання оберненого в замку ключа). Скiльки менi
вiдходити вiд тебе, скiльки тобi - вiд мене, "Сколько нам так еще идти,
протопоп?" - спиталася жiнка в розстриженого Аввакума, бредучи за ним,
вигнанцем, по безкразй рiвнинi, i знемiгшись безцiльнiстю шляху, й присiвши
на купинi, - i почула у вiдповiдь: "До самыя смерти, попадья". Схiдний
фаталiзм, еге ж, - у росiян це д, з нами гiрше, складнiше, ми, власне, нi
се, нi те, +вропа встигла заразити нас мутною гарячкою iндивiдуальноз хотi,
вiрою у власне "можу!" - одначе пiдстав для його справдження, чiпких
структур, котрi б те "можу!" пiдхоплювали й тримали, ми нiколи не виробили,
шамотаючись вiками на днi iсторiз, - наше вкразнське "можу!" самотнд i тому
безсиле. Амiнь.


Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з тоз ями, в
яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав? Власне, насторожитися
мусила вже першоз ночi - коли, ще тiльки роздягаючись, вiн змружився
сторожко, нiби прицiнювавсь: "А ти можеш ранiше за мене скiнчити?" -
засмiялася, переповнена шумовинням сил, як бутель молодого вина: "Я все
можу!" Дурочка, вже тодi мала би добачити, що вiн не партнер, - що,
закам'янiлий усерединi себе до багаторiчноз мерзлоти, просто не тямить бути
не сам - геть i в коханнi ("Ох, як ти класно дадш!" - вистогнав у нез - по
довгому нездалому вовтузiннi, по страдницьких корчах, по всiх одчайних
ламентацiях - "Ах, нащо ж я банячив!" i "Ай, бляха, а я так тебе хотiв!",
по западанню в кiлькахвилевий сон - самотнiй сон, наглухо вiдрубаний вiд зз
присутностi поруч: не зворухнувся, коли натнулася випручатись з обiймiв, ну
й пiшов на фiн, iмпотент нещасний, зараз устану, вдягнуся, запарю кави,
скоро пiдуть автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вiкнах майстернi
невiдворотно блiдла, водянистiшала свiтна синява, вирисовувалися
позгромаджуванi попiд стiнами вугластi стоси полотен iз дрижакуватого, як
протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих i сорокалiтнiх, це в
такiй, певне, сiрiй каламутi катуються позасвiтнi душi, - i ось тодi вiн i
зробив зй боляче, таки направду боляче, куди там згадцi про втрату цноти,
painful intercourse9, ось як це називадться в
медичнiй лiтературi, котру вона, зашугана совкова дурепа, щойно в Америцi
взялася студiювати, навiть до лiкаря була сходила, жеручись гнiтючою
призрою, чи щось там у нiй, бува, не попсулося, прости Господи, i
витрiщилась, не ймучи вiри, коли лiкарка стенула плечима: "I don't see any
problems"10, - а тодi, вереснувши диким
голосом - добу по тому налупцьована матка нила, як перед мiсячним, -
стенувшись, хвицнувши ногами, - "Менi боляче, боляче, чудш?" - вона почула
- одночасно з переможно-грiзним окриком: "А слабо за мене замiж вийти? А
слабо вiд мене дитинку народити? Глупа ти, глупа, я ж тебе люблю!", - як
усерединi займадться й шириться його вогка бубнява горяч, ох, ця хвилина,
все - задля нез, побудь, ох побудь ще, не йди, глибоке зiтхання, вiн
виринув iз нез з таким промитим од лiт, розгладженим вологою пiдсвiткою
щастя лицем, аж зiр зй заступили мимовiльнi сльози нiжностi, в тих сльозах
худий i гострорисий, насторчений вухами й вилицями сiльський поводнний
пацанок - батько в таборi, пiсля нiмецького полону, мати в колгоспi на
буряках - стояв iз патичком на вигонi, вперше вражений розлитим уздовж
обрiю, скiльки сягало око, черленим золотом заходу в димно-сизому клоччi
хмар, свiт горiв i мiнився, все це було в його картинах, вивiльнити того
пацанка з цього мовчазного й жорсткогубого, добре задбаного й охайно
поголеного мужчини - "Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, -
от вiзьму й зроблю тобi дитинку, чудш? синочка", - то була цiлком
самодостатня творчiсть, в якiй твод власне фiзичне незадоволення важило не
так-то й багато, - залишившись сама - бо вiн, завинувшись у довгополе,
схоже на шинелю пальто, одразу пiрвався кудись на помивку: звичайка досить
хамська, коли вдуматися, але й це тебе тодi не зразило, - ти муркотливо
потяглася, хруснувши сплетеними над головою руками, й визнала собi подумки,
з хрипкуватим смiшком, - ну от тебе нарештi й визбли, подруга, так-таки
прямим текстом - визбли, уперше в життi, бо доти все бiльше - годили,
панькались, як iз теплим тiстом, допитувались, якi слова любиш, а тут
просто взяли та й трахнули по-мужицькому, без церенелiв, - i, дивно, навiть
ця думка не була непридмна, i коли ти витягла з сумочки дзеркальце, наперед
страхаючись того, що в ньому вгледиш - на третю добу неспання, по всiх
викурених цигарках i опiвнiчних коньяках, оце то фестиваль видався! - то й
сама спахнула радiсним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, вiдмолодiле
до стану тводз автентичноз вроди - делiкатне й худеньке, сливе дiтвацьке,
виплигуюче назовнi чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала,
але в дзеркалi не бачила вже хтозна-вiдколи: ти вернулась до себе, ти була
вдома, - а вiн сидiв у ногах лiжка, курив i дивився, його невiдривно
звернене до тебе промiнно-заворожене обличчя осявало ще тьмяну майстерню, -
вряди-годи нахилявся над тобою: легенько, ховаючи усмiх, поцiлувати
вистромленi з-пiд вiдкоченого пледа соски й знов дбайливо, по-селянськи
неквапно, як свод добро, вкутати тебе аж пiд шию, подати чашку з кавою,
"гляди, не розхлюпай", i ти тут-таки й розхлюпала, затрусившись хихотiнням,
"а я тепер цей плед виставлю - i пiдпишу, ким заляпано", - i, зненацька:
"Чого ти плакала?" - не скажу, нi, ще не скажу, скажу аж перегодом, за
мiсяць, а раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за браком iнших,
мiсткiших слiв - коли нема такоз цистерни, аби замiряти бездонний колодязь,
зостадться раз у раз опускати й витягати те саме дитяче цеберко, -
монотоннiсть повтору, рипiння корби:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42