I д ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що
роками валасадться по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет,
про себе вiн з гiднiстю каже: "Я - югослав", начебто в такий спосiб, як
Божим словом, скасовуд вiйну i все, що прийшло разом з нею, його манера
починати розмову - "От коли я був у Японiз..," "Коли я виступав на
конференцiз в Прадо, i кардинал був запрошений..," "Коли я жив у Лондонi, в
околицi, менi там надали цiлу вiллу..." - до смiшного нагадуд похваляння
колишнiх "визздних" совкiв перед заздро пригнiченою аудиторiдю свiдомих
того, що самим зм повiк-вiку "туди" не вирватись, проте Алекс не чуд себе
збоку, як i взагалi нiчого збоку не бачить i не чуд, цiлковито поглинутий
безугавно виголошуваним ентузiастичним панегiриком самому собi, - свозм
книжкам, перекладеним англiйською, iспанською, китайською,
альфацентаврiвською, свозм iнтерв'ю й публiкацiям у таких-то виданнях пiд
таким-то роком, тим, скiльки йому платить за сторiнку "TheаWorld" i скiльки
обiцяд платити "NewаYorker", - цей монолог у ньому, вiдай, не припинядться
нi на мить i вiд часу до часу сягад точки, на якiй виникад потреба в парi
вух, - тодi Алекс телефонуд, i зазздить по нез сводю "Тойотою" (щоразу
незмiнно згадуючи, що вдома, в Бдлградi, мав "Мерседес"), i вони здуть
куди-небудь на дрiнка, два слов'янськi поети в чужiй кразнi, ая, i нехай
житомпшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навiки од
Атлантики до Пасiфiку слав'янськая земля, спати з ним вона не збирадться,
та й надто вiн захоплений власним усним життдписом, щоб як слiд до нез
взятися, але вiршi його, котрих наволiк зй скiльки стало рук, у тому числi
в китайських перекладах, таки небездарнi, - здебiльшого, правда, все ж
"снепшоти", подорожнi замальовки, снiданок туриста, проте сливе в кожному
сюд-туд та й проблимне живий рядок, i вже нiби, глядь, i цiлий вiрш
стулився докупи: рiдкувато, але iскрить, i одного вечора вона питадться в
Алекса, а як же вiн дад собi раду з мовою, - роками лиш од дружини й чуючи
сербську, чи не вiдчувад обмiлiння запасiв, - i вперше бачить на його
обличчi понуро навовкулачений вираз: д таке дiло, визнад неохоче, нiби
змушений звiрятися зi старанно укритого фiзичного нанджу, - тим-то й
згодився на працю в емiграцiйнiй газетi, - ага, це приблизно так, якби вона
пiдрядилась поправляти мову в ньюйоркськiй "Свободi": Дня f1-го серпня 1994
року на заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у
Всесвiт! на заклик! просто космонавтка, чи то пак, астронавтка...),
залишивши невимовний смуток i жаль (цебто, без смутку i жалю?) наша
найдорожча, незабутня, улюблена дружина, тета, кузинка i братова (уф, дайте
дух перевести!). Не в силi подякувати всiм особисто за так численнi вияви
спiвчуття: телефонiчнi, писемнi i особистi (а синтаксис! синтаксис,
перепрошую, синтакса!), тому цiдю дорогою (стежиною! путiвцем! хайведм!)
висловлюю всiм приятелям i знайомим, та родинi мою найщирiшу подяку (а
тепер спробуй-но це все перепиши, щоб був якийсь глузд!), - i тодi вона
розумiд, що кайфувати од себе, по-щенячому тiшитись кожною ознакою власноз
присутностi в свiтi, - це так само один iз способiв витворювати в ньому
дiм, надто коли чудшся невiдвзадмнений нi сводю мовою, нi кразною, i що до
цього також, либонь, приходять не зразу, - i вже не дивудться, коли пiсля
того вечора Алекс перестад зй дзвонити - правдоподiбно, назавжди. Боженьку
мiй, i на все то треба вмiння - бути хворим, бути самотнiм, бути бездомним:
все то мистецтва, i кожне вимагад хисту й труда. Fine, будемо вчитися.


Чхати йому було на зз вiршi - як i на все взагалi, i завжди було чхати,
його вiв власний, нi на що не вважаючий iнстинкт дару, i, знаючи темним,
глевким знаттям - родовим i фамiльним, котре тягала в собi змалку
проковтнутою каменюкою i котре, по правдi, й гнало зз вперед, вперед,
вперед! - божевiльним страхом i собi впасти в ряд, не збутись, скапцанiти,
як усi в попередньому поколiннi, i в позапопередньому, i в поколiннi перед
позапопереднiм (тим узагалi привелося - бодай не згадувати!), цiлу
молодiсть вона рвалася геть з льоху, де ядушно смердiло напiв-розкладеними
талантами, догниваючими в безруху життями, прiллю i цвiллю, немитим сопухом
марних зусиль: укразнською iсторiдю, - знаючи, кревним отим знаттям, через
якi ляди проламуючись, виносив його, пручи як танк, iнстинкт дару на собi -
нагору (цiлий час - нагору: останнi роботи були й найсильнiшi, жахтiли
свiтлом уже нетутешнiм, як зоряне небо вночi над пустелею, - а на зз
пам'ятi лава за лавою бучно висвячених у ненiз подавальникiв надiй покотом
сипалися з нiг у вторований рiвчак, тiльки-но вичерпавши молодiсть!), -
вона, котру млостi змагали на вид зачустраних рiдних алкашiв у проплiшинах
залишковоз ненiальности (кому цiкаво, ось адреси: "Еней" у Кидвi, "Червона
калина" у Львовi, вхiд вiльний, годувати, а надто ж позти тварин не то
дозволядться, а й заохочудться), - вiдразу проявила з ним - першим на вiку!
- готовнiсть поступатися: вперше-бо мала до дiла з мужчиною-переможцем.
Укразнець - i переможець: чудасiя, зй-бо, в снi б не приснилося, - чого
мусили вартувати йому самi тiльки сiмдесятi-вiсiмдесятi у провiнцiйному
мiстечку, вважай, у пiдпiллi, з того мiстечка, вхопивши попiд пахи зз
семилiтню, колись давно втiкали вiд канебiстськоз облави до Кидва зз
батьки, батька, котрий одтрубив свозх шiсть рокiв ще "сталiнських",
всенький вiк ганяв, як бiлку, в обручi жаху комплекс "повторника" - другого
арешту нiхто не витримував, навiть якщо виживали, ламалися всi, кожен на
свiй спосiб, - чи не тi самi бистрi, серiйно стриженi, всi як на пiдбiр
чорнявi, мальчики в шелестких плащах, котрих вона - кепсько сфокусованою,
розмитою дитячою пам'яттю - зазнiмкувала собi зi спин, як порпалися в
навалених долi кучугурах книжок серед разом оголених стiн зз першого в
життi, та нi, ддиного в життi дому, - потiм, дослужившись до бiльших зiрок,
смертною хваткою вчепилися були в м'ятежного художника?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42