"Як це дивно - дiвчинка. Дитя. / Вираз невдоволення на личку: /
Впорядкуйте спершу це життя - / А тодi, мовляв, мене i кличте. / Лялечко,
людинонько, прости - / Свiт, що не бiливсь хтознавiдколи, / I батькiв, що
вкинули - рости! - / Наче помирати в чистiм полi", - стоячи так, вона
виразно чуд той iнший, закадровий голос - не Дарчин, нi, хоч Дарка -
спiвала, i саме народнi пiснi лепсько зй удавалися, була в нез,
бозна-звiдкiль, ота природна, жiноцьки-грудна - колодязним провалом углиб -
етнiчна iнтонацiя, яку фiн пiдробиш, i найупитiша компанiя розм'якала,
занишкала хляками в крiслах, щойно Дарка, затягнувшись напослiдок цигаркою,
смiхотливо сiпнувши бровою: "нiкотинчик - вiтамiнчик", - заводила, на диво
чисто, обличчя зй випогоджувалось лагiдним смутком, - осипалися долi
платочки тернового цвiту, чий-то-кiнь стояв, чутко нашорошивши ушi,
похитувався в березi човен, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, шамшiла трава пiд
чидюсь скрадливою ступою, i зносила вода вербове листя, i все-все, скiльки
свiту, зносила вода, жили на цiй землi якiсь безiменнi люди, до чогось
прагнули, кохали й страждали, i тiльки розрiзненi мокрi слiди голосiв
(голосiнь?) зостались по зхнiх життях - ще можна напитись iз того слiдочка,
ще можна вiдчути: твоя власна мука, на мить осяяна пiзнiм, навзахiднiм
проблиском смислу, - не одинока, не перша й не остання, й тут вона згадуд,
що насправдi в тiй баладi труна стояла впорожнi не трийцять штири, а
двайцять штири роки: та жiнка, що високо й пронизливо виспiвала свою смерть
(поклала б я мужа - люблю його дуже, лягла би самая - дитина малая; лягай,
мила, сама, якось воно буде, малую дитину та й доглянуть люди...), була ще
молодшою за нас, дiвчисько ще зовсiм, - а ти, обурюдться Сана, ти що,
зовсiм там вiд'зхала, iдiотко, подумадш, трагедiя - невдачно трахнулись, -
нi, коли так переповiсти, то яка ж тут трагедiя, все залежить вiд того, як
переповiдадться, тiльки Сана не знад, i нiхто не знад, що розповiла тобi
Дарка незадовго перед твозм вiд'зздом, - то був чи не перший раз, коли вона
розкрилась тобi по-справжньому, хоч зналися ви ще з унiверситету, рiк перед
тим Дарка поховала батька - той був музика-лауреат, депутат i, свого часу,
ледь не член ЦК, трохи, правда, i його були поскубли за нацiоналiзм, i вiн
став грати на урядових концертах, а звикла до комфорту жона робила йому
дiрку в головi, коли натинався на офiцiозних бенкетах виголошувати тоста
укразнською мовою - хай i видурнюючись, блазнювато каламбурячи,
"здоровенькi-буликаючи", представник ЦК - бетонна брила в сiрому костюмi -
несхвально мовчав: жоден м'яз не здригнувсь на непроникному, мов наллятому
водою обличчi, ай-яй-яй, що ж тепер буде, "ти ж в Канаду собрался, - лящала
мати, скидаючи пальто в передпокоз, поки вагiтна Дарка, знемагаючи од
токсикозу, молола в кухнi каву для тата, - ти головой сводй соображадш?" -
i, вийшовши в кухню, засмаливши (по кiлькох обламаних сiрниках), старий
сказав дочцi - так само по-росiйськи, жорстко: "Я знаю, я всего лишь
общественнополитический шут", i ця фраза зосталася в нiй назавжди,
невийнятим цвяхом - поховали його на Байковому, з усiма почестями, в усiх
газетах були некрологи, i оркестр, згiдно з останньою волею небiжчика, грав
"Козака несуть", - кiнь клонив головоньку, пiзня дитина, Дарка була пiзня
дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий, зрiлий мужчина в
зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не другою дитиною? -
я тiльки тепер зрозумiла матiр - як жiнка, говорила тобi Дарка, болючо
свiтячи очима, я зрозумiла: я - той останнiй, хто приходить по бенкетi й за
все розплачудться, - в той вечiр вона не спiвала, ви укрилися вдвох кiнець
стола, i ти слухала, наскрiзь вистуджена подувом зз жорстокоз вiдваги
насупротив життю, до кiсток проймаючим протягом враз установленого
посестринства: платим, дiвоньки, авжеж, за все платим, до останнього
шеляга! - потiм ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи
металiчно цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не
Санин-таки, - хтось мостився мiж сидiннями, хтось, у неповороткiй шубi,
громадивсь комусь на колiна, по-озхали! - як сказав пдрвий совдцкiй
космонавт, - i - позхали, полетiли, сестрички-голубочки: ти - за океан, а
Дарка - ще далi, молочно-бiлою тiнню стартувавши з гори перем'ятого брухту
на котрусь iз найдальших зiрок, - пiзня дитина, народжена матiр'ю, щоб
утримати чоловiка, а не стало кого втримувати - i вичерпалось життя,
розтиснула п'ястук Господня десниця, вiдпускаючи на свободу наболену душу:
мир тобi, страднице, вiдпочинь.
Дарцю. Дарцю, ти чудш мене? Не було на тобi вини, що покликана в цей
свiт - не любов'ю. Помолися там, де ти зараз д, за нас усiх - нам iще жити.




Прокидаючись вранцi (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить на
животi, обхопивши руками подушку: новий день сиплеться на думки градом
виснажливо-безглуздих зобов'язань - замовити ксерокси для студентiв,
вiдштампувати зм на факультетському принтерi нову контрольну, зайти до
банку, до drugstore38 - скiнчилися вiтамiни, i
колготок треба би прикупити, вiдповiсти на два листи, потелефонувати до
travel agency39, ой блiн! - десь загубився
замовлений нею квиток до Нью-Йорка, котрий мали вислати поштою, хоч, коли
подумати, на фiн зй здався той цiлий Нью-Йорк - ну вилiзе на сцену, ну
прочитад по-англiйському парочку свозх, з таким скрипом перекладених
стихiв, ну вип'д потiм навстоячки келих вина i зазсть вмоченими в
помiдоровий соус креветками, пошкiриться до двох-трьох випрасуваних
лiтературних анентiв i дядь iз ПЕН-клубу, можливо, заскочить на
годинку-другу до колись улюблених музезв ("На фiна менi тi музез, - весело
горлав у телефон, коли дзвонив до нез до Кембрiджа, з Укразни ще, - менi в
тiй Америцi тiльки одну баришню побачить треба!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42