-
катапультуватися в вiбруючу вогнистими контурами чорноту, якiй нема нi
ймення, нi мiри, на цьому стоять усi поганськi культи, то тiльки
християнство списало це злиття за вiдомством Чорнобога, замурувавши людинi
всi виходи з себе, окрiм ддиного - через верх, але для нашоз доби, хоч по
сутi й пост-християнськоз, уже вiдрiзано шлях до повороту назад, в
орнiастичне свято вселенькоз ддностi: ми, кожен зосiбна, безнадiйно
зараженi проклятою свiдомiстю ваготи й ущiльненостi власного "я", i тому
переможно чистий, голосний i високий музичний тон вимкнувся й згас у модму
тiлi одразу ж, як тiльки той, справа, - заговорив: десь через зупинку
обiзвався, з диким акцентом, спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? -
отут я вперше глянула на нього - то був молодий, десь пiд тридцятку,
невисокий, але купно збитий, як iз цiльного куска виллятий "шпiк"name="6a">6, його прегарнi, мов сливи, очиська заволiкло
хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене, кожен iз-за нрат свого
життя, сотнi чоловiкiв рiзних нацiй i кольорiв шкiри, виткнутись на хвильку
- можна, от чого не можна - це вийти назовсiм; "Pardon me?href="#s7">7" - перепитала я тим зумисним гострим голосом, яким
вiдшивадться нахаб, i той Хуан, чи Пабло, чи Педро, зразу втямив, що - все,
кiнець, викручено контакти, - "нi, нiчого", пробелькотiв i ще щось далi
мимрив собi пiд носа, вже по-сводму, - могутнiй тваринний заклик його тiла
зiв'яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати, поруч мене сидiв звичайний
собi причепа-емiнрантисько - втiм, небавом i встав, i попрямував - чи до
виходу, чи десь iнде, я вже не дивилася, повернувшись до книжки: особа, iно
вигулькнувши, розчаклувала стать. Може, справдi ддиний вихiд iз цiдз
в'язницi - виходити вечорами, низько ослонивши лице каптуром плаща, сiдати
в прозжджi авта, не називаючи iменi, рука водiя на колiнi, низький,
захриплий смiшок, гарячковий шурхiт зайвоз одежi, не треба вмикати свiтла,
не треба розплющувати очей, слухати лиш клекiт кровi, чоловiчу партiю
ударних i свод, чи вже-не-свод, розчинення-розступання, ох, як ти класно
розкрилася, ну! ну! ще! ще! - та тiльки ж вони всi хочуть говорити, хочуть
вiдсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читадш,
а куди здеш, а чи мадш мужа, треба вимишляти легенду, "Как вас зовут? -
Ирина", - було, було раз i таке, окошилось мiцним, до залiзного посмаку,
поцiлунком у пiд'зздi, вивинулася - втекла, посмiюючись до себе, зм усiм
треба перемагати, от у чiм справа, щиро, нелукаво брати й давати, як
вуглекислота-хлорофiл-кисень, вони не вмiють, i той чоловiк, який зараз
доходить десь у пенсiльванськiй пущi на ддинокровнiй ласцi
братiв-дiаспорникiв, без цента за душею й без слова англiйськоз [а мав же
час пiдучитися, прид-дурок!], - ех як же скинувся, як по-кiнському тодi
шарпнув був лице вгору, мов батогом уперiщений, коли ти, всадивши його за
столика в кав'ярнi, спробувала, всю свою витривалiсть на помiч прикликавши,
внести хоч якусь терапевтичну яснiсть в цю обопiльну душевну й тiлесну
недугу, - все правда, серце, i що я тебе вже не люблю - теж правда: "То ти
себе що, - склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, - "побддiтдльнiцей"
почувадш?", - здадться, так i лишилася сидiти з роззявленим ротом: Миколо,
та чи ж ми з тобою в перетягування каната забавлялися?.. "Знадш, - i знову
був той лиховiсний незмигний погляд, немов щось iнше дивилося крiзь його
рiзко обведенi запаленими повiками очi, як крiзь прорiзи маски, - якби ти
була мужиком, я б тобi зараз ввалив!" Дуже мило з твого боку, коханий, -
менi й самiй часом ох як шкода, що я - не мужик). "Ти жiнка. В цiм твоя
межа. /Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня./Як прянощ з кiнчика ножа, /У
кров утрушено залежнiсть", - бурмотiла до себе в тi страшнi зимовi мiсяцi,
по-iншому страшнi, нiж оцi, осiннi: половина сiчня, лютий, березень -
жодноз звiстки, i жодноз змоги будь-що дiзнатися - через Атлантику, з
Кембрiджа - в укразнське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами
майстерню на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозета й
гарячоз води, iно з голою лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з
палкою ковбаси й банкою розчинноз кави на вимащеному фарбами низенькому
столику, хоч' канапку? о, ще помiдорку маю, хоч'? Господи, живе ж хлоп - як
пес приблудний, до шостоз ранку не кладеться спати, з-за мольберта
автомобiль отой свiй вiдзiнорний - безгаражний! - через вiкно пантруючи, в
двадцять п'ять, навiть у тридцять таке ще дадться знести: звiрина енергiя
вивозить, - але в сорок! Тимчасом у зз кембрiджськiй хатi, знай
перемiрюванiй безтямною ступою з кутка в куток - вiд вхiдних дверей через
кiмнату до кухнi й назад (робота, задля якоз буцiмто й призхалося до
Штатiв, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), -
щось незбагненне козлося з телефоном: раз у раз зз колошкали вдосвiта зi
сну химернi дзвiнки, зривалася, хапала слухавку: "Хелло!" - десь далеко на
безмовнiй лiнiз свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд
необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав зй знати про
себе, нiби справдi в ньому "хтось кричав крiзь нiч зз iм'я, неначе на
тортурах", - i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався:
пiдводно-зеленавим ряхтiнням засвiчувались баньки кнопок на слухавцi, i
вибулькував з розтруба бездушний зуммер, - о, в вас обох стало б моцi
повиводити з ладу всi телефоннi лiнiз над Атлантикою, ця скажена, жадна до
життя мiць фугасила з його картин i твозх вiршiв, ти впiзнала зз вiдразу,
тiльки-но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими
скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, -
твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита з сводз, щойно
вiднайденоз осi (бо ти була - жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42