зеленоликi, мовби при мiсяцi, але в розповнi дня, бо на вохрi, на
золотi, пiсенним "вербовим колом", чи радше кривим танцем, розгорнутi,
плавко так, полотно за полотном, - простоволосi жiнки в додiльних бiлих
сорочках, змахи рук, сухий трiск волосся (з мого також не раз сипалися
iскри, як чесалася!) - що вони роблять, чи село од чуми об'орюють? Нi, щось
темнiше, ризиковнiше, i мета неясна - дзюрить, стiкаючи в миску,
менструальна кров, б'дться пiвень пiд пахвою, нi, так далеко я нiколи не
забиралася: впритул, бувало, пiдступалась, але зараз же й бокувала,
забоявшись божевiлля, що десь там ухкало в тьмi по-совиному, а цей хлоп
копав там, де й я, i, ддиний з усiх, робив це, ах холдра, - аж слину крiзь
стятi зуби всичала з захвату! - лiпше за мене: глибше, потужнiше, та йолки,
просто безстрашнiше: навпрошки, на всенький обсяг ритмiчного - полотно за
полотном, як систола-дiастола, - дихання, плив у потоцi, до якого я
доскакувала - проривами, виносячи в зубах по одненькому вiршу, Боже, який
це клас, коли бачиш когось дужчого за себе! - "Пане Миколо, що тут мадться
на увазi? - дзявонiла, завчено-мокро сковзаючись на шиплячих, проте все ж
таки, "из уважения к объекту", з укразнськоз не злазячи, зазжджа, як i ти,
кизвська iскустводдка з натренованою манерою раз у раз закладати
пальчиками, дiйсно гарними, космики за вушко - жодна мистецька збiганка без
них, рибок, не обходиться, надто там, де пахне артистично блядськими
мужиками, роздратовано думала ти, бо тебе вже зачепило, тобi вже праглось
його неподiльноз уваги, тiльки ж не цвiкати йому в очi з цею дурочкою
навзаводи: - Якийсь народний, е-е, обряд? Повiр'я?" Вiн стримано кивав - i
тим нiби вступав з тобою у змову; "А який саме?" - "Про це не можна
говорити", - вiдказував поважно: так, саме так, братiку, не можна, це
тайна, твоя i моя, - печать на вуста, як сухий цiлунок: замкнути, мовчок,
мовчок).


"Бачиш, - показував зй, у перших тижнях спiвжиття - нова кразна, новий
континент, тепер усе буде по-новому, з чистоз сторiнки, еге ж, - чи не
першого нового, не "з запасникiв", шкiца, туш-перо: - дивись, манюня, це -
любов". Любов виглядала так: "манюня", цебто досить умовна гола кобiта,
лежала на постелi ("Безстидниця, цицьки вивалила!", але то настало вже
потiм...) i грала на скрипочку ("Це що, - видихнула з сардонiчним смiшком:
вночi знову було боляче, а йому хоч би хни, - метафора мастурбацiз?" -
"Може бути, - згодився безтурботно, пустивши проз вуха зз наззд: надто
зосереджений був на шкiцевi: - це з одноз польськоз пiсеньки, я колись
почув, запам'ятав собi"); низ живота зй цнотливо затуляв розпластаний,
густо заштрихований котик - ну, з котиком усе було ясно, котиком був вiн
сам ("Ось тут ти й попалась! - зблиснув очима ледь не зловтiшно, почувши,
що вона за схiдним гороскопом - Миша: - Тому що я - Кiт!" - гм, з котами в
нез складалось не вельми, взагалi-то вона волiла собак, нiколи не
пропускала нагоди поплескати мiж вухами навiть шолудивому приблудi, але
тодi - тодi заполонило дивним, обезвладнюючим щемом вже-оприсутненоз
небезпеки, i це було сумно й солодко: попалась, кiнець, що ж тепер, не
втечеш уже, - тiльки на шкiц дивлячись, подумала, внутрiшньо здригнувшись:
а що, як котик, вигнувши спинку, раптом вiзьме та вгородить туди
пазурi?..); в ногах лiжка стояв вазоник з чимось крислатим, на крислатому
сидiла птичка з обручкою в дзьобi ("От призду - окрутимось!" -
образливо-весело горлав у трубку, коли вона таки зумiла додзвонитись - по
тiй страшнiй кембрiджськiй зимi, як повiльно, з тижня на тиждень вимерзала,
вмерзала в непролазнi снiги, витiкаючи з нез, наче пасока з умiло
прохромленого тiла, зз любов, аж скупчилася в останнiй вогненнiй точцi:
тiльки б вiн був живий! - i, потрапивши-таки, через океан, через гирилицю
спiльних знайомих, нанипати якийсь контактний номер, i почувши знайомий
голос, що воркотiв безсоромним задоволенням: "Шалено радий чути вас, панi",
- вибухла, як фурiя, трохи не матом - а вiн, виявлядться, був черговий раз
розбився, акурат перед зз вiд'зздом, звалився вночi зi сходiв на купу
брухту, поламав ребра, досi ходить у корсетi, ой блiн! - затулила рота
долонею, зблиском згадавши свiй, фiзiологiчно якийсь тяжко вiдразний, сон:
мовби тримад в руках його гiпсове погруддя, котре страхiтливо ворушить
губами, та що ж це таке, справдi! добре, буде тобi, чувак, виклик до
Америки, буде стипендiя, виставка в Нью-Йорку, музика - жiнки - шампанське,
все буде, - лиш оте "окрутимось" порнуло, наче, наглим звиском, соло на
пилцi серед оперовоз увертюри: не те, не те - не тi слова!).Скрипочка,
котик, вазоник, птичка, обручка - "це в них любов", i шкiц, здалось зй,
таки випромiнював, хай i млявенько, дещицю якого-неякого тепла (в
остаточному виглядi, на полотнi, написаному вже по розривi, воно цiлком
звiтрилось - постiль iз жiнкою опинилася в ядучо-жовтiй пустелi, i коли
картина простояла нiч у "бейсментi" в бiдолашного Марка, вкiнець
забембаного цими психованими укразнськими ненiями, то на ранок на нiй
знайшли здохлого павука - от i було налiпити його на полотно, десь мiж
котиком i птичкою, саме його там i бракувало!). По кiлькох тижнях, одначе,
постав другий шкiц - та сама дама, в дзеркально протилежнiй позицiз,
простяглася на велетенському, до бiлого обгризеному маслаковi: "Це зз
останнiй мужчина, - прокоментував лиховiсно, - вона його з'зла". В кольорi
тло вийшло чорне, кiстка проблимувала з нього недужною фосфоричною
блiдiстю, а жiнка мала здиблене сторч, мов невидимим пилососом пiдняте,
пожежно-руде волосся. Такий собi диптих. Iсторiя одного кохання, так би
мовити. "Цей наш роман", - колись, удома ще, ввернула вона мимобiжно, i
вiн, не пiдводячи на нез втупленого перед себе погляду, твердо похитав
головою:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42