Хто б оце
сказав - вiршi, вони тiльки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам
майбутнд - викликаючи з ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру
називають? I якщо це справдi так - якщо ми, слiпi шаленцi, самi програмудмо
життя наперед, раденькi, що дурненькi, - що так кльово написалося! - робимо
його таким, яким воно д, - то який же це страшний дар, Господи, - наче
бомба в руках п'ятилiтка, - i як його одмолити?
Хто (що) пише нами?
Господи, я боюсь. Я нiколи досi не боялась по-справжньому - не зовнiшнiх
обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а себе самоз.
Я боюся ввiрятися власному хисту. Я бiльше не вiрю, що вiн - у твозй руцi.
Зглянься надi мною. Ну будь ласка.


Вечорами вона втiкад до бiблiотеки - головно на те, аби не лишатися в
хатi, де розпач пiдстерiгад зз в западаючiй тьмi, щоб накрити з головою
чорним мiшком, - але й бiблiотека не рятуд: жодне з тих, бiльш або менш
талановито виписаних i оправлених у фолiанти з постираними корiнцями чужих
життiв, що тягнуться й тягнуться, ряд за рядом, вiд пiдлоги до стелi,
багатоповерховими стелажами, поки вона намотуд вздовж них кiлометраж у
пошуках нав'язаного собi самiй тома, - наче на вселенському цвинтарi (сiре
небо, безмежне, до небокраю, поле однакових сiрих надгробкiв, i хоч знадш,
що пiд кожним зачазвся небiжчик, готовий, iно погукають, вихопитися наверх,
прибравши живiсiньку й повнокровну стать, але сама ця астрономiчна
кiлькiсть зводить нанiвець будь-який смисл вибору когось одного: скiлькох
iз них, справдi, ти потрапиш на сводму вiку воскресити, i скiльки таким
робом воскрешених-прочитаних щось для тебе означали? все, що ти можеш - i
це щонайбiльше! - долучитись до зхнiх монотонних лав ще одним малопримiтним
томиком, а вкледнi на форзацах бланки з чорнильними штампиками date duename="37a">37 безсторонньо редструють абсурднiсть цiлого
цього заняття: згiдно з ними, за двадцять рокiв у Гарвардi ти виявилася
п'ятою, хто випозичав "Брiфiнн iз сходження в пекло" Дорiс Лессiнн - роман,
який згадудться в усiх лiтературних довiдниках, i дiйсно того вартий, - i
другою, кого зацiкавило польське видання Мiлоша, - бiльшiсть же
виповiджених життiв так i пилюжаться незапотребованими листами в номерних
шухлядах пiд вiконечком "До запитання"), - жодне з тих життiв не мад до нез
стосунку, жодне не вiдповiдад на ддине питання, котре зй нiяк не пiд силу
обiйти, ну нi з якого боку, хоч куди б смикалася в миршавенькiй надiз на
зачiпку: чому не тепер? не вже? чого чекати?




Красивi дiти, у нас мали б бути красивi дiти: елiтна порода. Лiпше не
згадувати, так? Та нi, воно якось i не болить уже: пам'ятадться - думками,
а не чуттями (i невiдомо, що гiрше!). Що правда, то правда: в рабствi народ
вироджудться, - тлуми, що заповняють кизвськi автобуси, всi отi сутулi,
пом'ятi лицями чоловiки на жокейськи вивернутих ногах, жiнки, похованi пiд
тюленистим коливанням сиром'ясного тiста, молодики з дебiльним смiхом i
вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не вiдступишся -
зiб'ють з нiг i не завважать), i дiвулi з грубо вималюваними поверх шкiри
личинами (зчисть шмаровидло - i оголиться гладенька яйцеподiбна поверхня,
як на полотнах Де Кiрiко) та стiйкою аурою якозсь липкуватоз недомитостi, -
то наче речi, змайстрованi нелюбовно, абияк, на вiдчiпного: гнали план у
кiнцi кварталу, потребували дитини, щоб стати на квартирну чергу, або
просто трахнулися десь у парадняку чи, по п'яному дiлу, в тамбурi поззда
(вона зхала колись у такому позздi, з Кидва до Варшави, на фестиваль
поезiз, здумати лишень! - хижа навала торбешникiв, плацкартний вагон,
затарений бебехами попiд стелю, - товар, ось як воно все у них звалося,
зовсiм-таки науково, на радiсть Карлику Марксу, - сморiд клозета, провислi
на однiй завiсi дверi до тамбура, що раз у раз вiдхиляються пiд розгiн
тарахкотiння iз повiльним, як мука скреготу зубовного, скрипом, звично
бридливий вираз на свiжопоголенiй пичцi польського митника, який бере - по
пляшцi водки вiд "пшедзялу", i це ще харашо, запевняють помолодiлi на
радощах тiтки, обтрушуючись i витягаючи - уфф, пронесло! - з бездонних
спортивних рейтузiв по двi-три чудесно врятованi пляшки, кожна потягне в
Хелмi на десять баксiв: оно в Ягодинi було раз - давайте, кажуть, по бабi
вiд автобуса, то пропустимо! - I-i, та ви шо, та й дали? - А шо робить
було? - вночi вона лежала на горiшнiй полицi, слухаючи какофонiю
рiзнотонного хропiння, й болiсно любила свiй нещасний народ, i народ -
почув i вiдгукнувся: масивна постать забовванiла в спертiй пiвтемрявi,
вiйнуло по лицю тяжким, збудженим вiддихом: "Мамочка... малишка... Ну iдi
сюда, слиш? слиш мдня? - заводячись дедалi дужче: - Ну чо ти? Iдi,
пдрдпiхньомся, слиш? - рука шурнула пiд простирадло: - Ну дай я твоз грудкi
прiласкаю",
- скинулась, стявшись у клубок, заволала добре артикульованим басом:
"Атстаньтд, пажаллста!" - а на сусiднiх полицях, суки, як повимерло зi
страху - за товар, мабуть? - тiльки од проходу тремтячим голосом обiзвалася
старенька бабця: "Дайте зй спокiй, чого ви причепилися до дiвчини?" -
"Маммаша! - гарикнув, розвертаючись: - Нд лдзьтд нд в свайо ддло!" - але -
вiдволiкся, збило: спустив-таки частину загрозливо-стрiмко наростаючоз
анресiз, й тут вона закричала на цiлий вагон, i вiн, так само не збавляючи
вже тону, проревiв, вiдступаючись: "Ну учтi, казлiна, я тя вдздд дастану! Я
тя так дастану, шо буддт тд в Хелмд пiзддц, ти мдня поняла?" - в Хелмi була
пересадка, i вона, вхопивши куртку пiд пахву, втiкала через вагони в хвiст
состава, провiдниця, хирляве, мов запране на виду дiвча, по-старечи скрушно
похитуючи головою - таке робиться в цих позздах, що страх Божий!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42