Виходить, не так уже й багато ти про це дiло знадш, радiсть
моя, - попри весь свiй уславлений досвiд, i хто б подумав! Говорити,
звичайненько собi дiйти згоди було неможливо - оскирявся з мiсця, займаючи
оборонну стiйку, на той час, коли спроба серед дня витягнути до нього руки
стала зроджувати в нiй блискавичне млосне вiдчуття захитаноз рiвноваги -
наче в рiзко спиненому лiфтi, або коли спiшиш одинцем навперейми юрбi, що
сипонула з тролейбусноз зупинки, - вiн-бо "не любив, коли його обмацують",
далебi нездоровою була ця знехiть до нормального контакту ("I не соромно
тобi оце, - насмiшкувато скалив око з подушки, - обмацувати мужчин?"), - на
той час вона ладна була вже не те що говорити - голосити, нескiнченним
двадцятичотиригодинним монологом (так неперетравлена зжа пре з отрудного
органiзму в оба кiнцi), трясти його за плечi, щоб докричатися, та що ж це
таке, чувак, - а чувак, мiж iншим, сiм'ю будувати призхав, сурйозно, без
дурникiв, привалив у чiм стояв, оце кохання! - i все випоминав зй, що, поки
вiн тут з нею, у нього вдома на будiвництвi майстернi цеглу розкрадають,
"Ти що, - бралась руками в боки: вiдьма, зечка-блатнячка, зроду не
пiдозрювала себе такою, - хочеш, щоб я тобi неустойку заплатила?" - ах
холдра, ну як мислимо, щоб двод недурних людей, якi начебто ж кохають одне
одного, так? якi здолали стiльки перепон, щоб бути разом, чого коштувала
йому сама тiльки вiза, пiсля всiх автокатастроф i розбитих ребер, чого
коштувала зй та зима в Кембрiджi, - негоднi були е-ле-мен-тар-но
порозумiтися, - на голову не налазить! I - як об мур без пробозн, от пiд
такi хвилини, певно, його дружина й шпурляла в нього ножами, про що раз був
обмовився знехотя, - премиленько, нiчого не скажеш, родинний спорт
укразнськоз iнтелiненцiз: i що, свербiло спитати, не влучила? Натомiсть
силкувалася бути розважливою: слухай, я ж не кукла на шнурку, що ж ти так,
- визвiрявся спiдлоба, зiгнутий над столом, мов розмотуючи димнi кiльця
злоби: "В менi просто багато речей убито!" Дякую тобi, серце, - вiдтепер,
здадться, в менi також. Значить, вона заразна, ця хвороба духа? Значить,
тепер i менi - лiпше втiкати од людей, лiпше не зближуватись нi до кого на
вiдстань подиху? Ти навчив мод тiло - каструвати кривдника: вся моя, з
колiна в колiно громаджена жiноцька сила, досi спрямована до свiтла
(найдорожча пам'ять з минулих кохань - сонце в чорному небi: таким воно
бачиться з космосу, то звiдти набиралась по вiнця струмуючою радiстю моя
утла посудинка), з тобою - вивернулась чорною пiдкладкою назовнi, зробилась
нищiвною - смертоносною зробилась, щоб сказати прямо, не завиваючи в
папiрцi. "Вклякну, де стою: о, бих / Страшний, переступний грiх - / Донинi
трясе вiдриг, / Мов труться тороси криг / У нутрощах! Пiд грудьми! / Кого
благати: Задми / Цей синiй, сухий пожар, / З грудей вiдвали тягар?" Бо я -
винувата-таки, бо любов моя зосталася в Кембрiджi, станула по веснi з
глибокими снiгами, а на лiто, на час твого приззду, лишився вже тiльки
рубець - i надiя, що ти його - вiдживиш. Мала б ранiше втямити: вiдживляти
- не твiй фах.


Несподiваний дзвiнок iз дому - вiд товаришки, що рiк як пiшла в бiзнес
i, ддина з-помiж усiх кизвських приятелiв-друзiв, може собi дозволити
телефонувати до Америки: чи ти зараз у станi вислухати справдi страшну
звiстку, питад вона. Тобто? В слухавцi коротка пауза, вiдтак падад,
стиснутим горлом: Дарка загинула. Вмент терпнуть обкиданi приском ноги, а
за ними й усеньке тiло отерпад, як при анестезiз: нi! (А десь на днi
свiдомостi дзижчить, невпiйманою комашкою мiж шибками, паскудна думка:
щасливиця, вiдмучилась! - бо мучилась вона таки тяжко, красуня й розумниця,
ох як зй пасували "по-молодицьки" вив'язанi терновi хустки з випущеними
поверх кожушка тороками - рум'янець на розложистих вилицях, як
яблуко-циганка, гостренький, мишкуючий носик, складенi чирвою вустонька,
суцiльна цитата з фольклору, жива iлюстрацiя до Гоголiвськоз "Ночi перед
Рiздвом", i гумор у нез був - також гоголiвський, класично-укразнський:
коли баляндраситься з преповажною мiною, а слухачi надривають боки, - i
цiлу молодiсть мучилася - з дурепою-матiр'ю, що позвихала мiзки й
чоловiковi, й дiтям, зi сволочними хлопами: перший муж покинув зараз по
дипломi, iно дiстав столичний розподiл, задля якого, з'ясувалось, i
женився, з другим скiнчилося зiрваною вагiтнiстю, i по-озхала нiнеколонiя,
мов з гори вдiл, з третiм, смирним, як хлiбний м'якуш, i цiлий вiк
не-при-дiлi, гарувала за здорового дядька, поки вiн, спасибi, глядiв малу,
- репетиторствувала навсiбiч, брала переклади, скакала, як i всi ми, по
винайнятих хатах, волочачи на горбi родину, дописувала дисертацiю, i от,
бач, знайшла врештi працю в якiйсь новозаснованiй американсько-укразнськiй
фундацiз, три мiсяцi як стала на ноги, зхали автом з Борисполя, а
назустрiч, по тiй самiй смузi - в дупель п'яний "жигуль": четверо душ, усi,
хто сидiв ув автi, - на мiсцi, i бувайте здоровi, i тiльки високий, тонкий
голос виводить - без слiз! - у порожньому закадровому просторi: ой якби я
знала, що буду вмирати, я б собi казала явора врубати, збудувати трумну на
чотири боки, щоб вона стояла трийцять штири роки, стояла, стояла, та й
почала гнити, та й стала до дiвки труна говорити: або iспалiте, або
порубайте, або порубайте - або тiло дайте...). Стоячи серед кухнi зi
слухавкою в руцi, держачись за Санин голос, який укотре повторюд: що тепер
буде з Талею, що буде, - Талi п'ятий рочок, вилицювата, в маму, дiвчинка,
тiльки з татовим носом бараболею, колись, iще немовлям, вона вразила тебе
свозм стеряно плаваючим, питальним водянистим зором, котрий нiби шукав, за
що зачепитися, - Дарка переповивала зз, й зринуло, мов невидимим вiтром
нашелещене:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42