ТОП авторов и книг ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ
о, там зараз холодно, найсуворiша
зима за сто рокiв! - "I know"28, вiдказала,
завчено черкнувши усмiхом, як пiдмоклим сiрником, i, в цьому пiдiгрiвi
звiриною, чисто тiлесною снагою, якою од них вiйнуло, вперше на вiку
вловила в собi цiлком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не
народнопiсенний зворот, нi! - ой ломи, ломи бiлi рученьки до ддиного
пальця, та не знайдеш ти, ой дiвчинонько, над козака коханця, - а
щонайбезпосереднiша, нездоланна фiзична хiть випручати цим надсадним жестом
ще живе тiло iз тiсного панциря муки, що обложив звiдусюди давучим тягарем:
Миколо, Миколо, писала йому перегодом iз Кембрiджа на безвiсть, на "до
запитання", бо бiльше не було куди, - що ж ти чиниш, любов моя? Навiщо ж ти
обертадш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим - життям,
горiнням, парним польотом навзадм зчеплених зiрок крiзь
fin-de-siecle'iвську тьму? Блiн, от би тепер перечитати ту писанину - од
самого стилю, либонь, уреготатись можна! - на медицинi! на медицинi треба б
вивчати курс укразнського романтизму, на психiатричних вiддiленнях! "Листи
повернеш", - розпоряднулася наостанцi, шорстко й дiловито, - не те щоб зй
справдi так уже баглося мати тi листи, що було - вiдгуло, фiн з ними, а от
вивiльнити з-пiд нього всi рештки себе, в яких iще знати кволе посiпування
живця, свербiло, i то дуже, - а вiн з мiсця замкнувся, виставивши насторч
оте свод небезпечно розвинене, куди там псевдомужнiм голлiвудiвським
сперматозаврам, пiдборiддя: "I не подумаю. Це - мод", - твод, голубе мiй,
iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що сам не провалюдшся - на
безбач, з головою, - нiколи твозм не стане. Спиши слова, дозволяю, чого ж.
А, i ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання твоз - мишачi виходять:
невеличкi такi.
"Слухай, - казала наостанцi, несмiливо простягаючи до нього голос, як
ото з гнiтючоз нiчноз мовчанки - руку пiд ковдрою, коли лежав поруч,
зачадний без сну: - а може, ти мене просто - й не любив?". Бо тодi справдi
було б простiше: легше. Але вiн повертав до нез надтрiснуте гiрким усмiхом
обличчя - Господи, яку болiсну, невтоленну спрагу зроджував колись у нiй
цей профiль: мовби, добу не пивши, дивилася на помiщений за товстим склом,
запiтнiлий од зимна гранчак з водою, i от, iно скло й зосталося, - дивився
очима хвороз тварини: "Вже знов починадш нагружати?" . Прости. Любив, я
знаю, - любив, як умiв: в собi, а не з себе, i менi перепадали, таки ж як
мишцi - окрушинами пiд стiл, - тiльки промiнний од захвату погляд, що часом
проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором'язливим,
грубувато-хлоп'яцьким тицянням кудись у шию: "Кльова ти чувiха!", та ще
спалахи непiдробного щастя на мiй вид, навiть коли впадала з вулицi,
заскочивши його при полотнi, а це було - що бурнути вiдро води на сонного:
сахався вiд полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з
мiсця скрутнувшись пригинцем в оборонну стiйку: зараз зацiдить! - i вже
наступноз митi - впiзнав! - оскирене лице одмiнялось, спалахувало,
роблячись таким, як тодi, вночi, - i як тодi, коли знiмав з вiтровоз шиби
ще цiлого автомобiля моз прилiпленi записки, бо я частила ними, мов у
лихоманцi, в ритмi зубовного дробу, розкидала зх повсюди, хапливо
заслiджувала ними його простiр, жовтенькi метеликовi аркушики, довге летюче
письмо, як розповита за вiтром коса: тримай мене, о тримай мiцнiше, не
вiдпускай мене в небо! - i тримав, i носив по кишенях куртки пук схожих на
осiннд листя записок, декотрi, головнiшi, вклеював у моз книжки (перший
автограф був - при перших вiдвiдинах майстернi: пiдписалася, вже
передчуваючи неминучий зудар двох зустрiчних лавин: "щиро скорена", - i
майже зразу потому прийшли й першi "вiд нього" вiршi, бо вiршi - вони,
повторюю ще раз, в разi хто не встиг собi занотувати, - завжди вiд когось,
хай би той хтось про те нi сном, нi духом: "Бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i
дiм. / (Руки голоднi, i губи голоднi). /Жоден з нас двох не помер молодим
/Тiльки на те, щоб зустрiтись сьогоднi": "Знадш, - патякала, ох як же
легкомисно, раз уночi, - а не треба нам одружуватись!" - "Чого?" - закляк,
як струмом ударений, посеред кухнi з недонесеною до плити туркою в руках:
золотко мод, хлопчик настрашений! - "А - давай лiпше побратадмось", -
веселилася цiлим серцем з його переполоху, i вiн шумно перевiв дух: жарт,
ну розумiдться, жарт! - а побраталися ми, мiж iншим, давно, задовго до
того, як стрiлися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене,
задихаючись, крiзь роки надсадно зжужманоз молодостi непорозумiло-темнi
рядки - нiколи не давала в друк! - у яких нема-нема та й вигулькував
назверх якийсь, пiдводним нуртом винесений "брат-чорнокнижник", котрого
зроду ж не мала: мала
- друзiв, коханцiв-закоханцiв, чудесно-пружно пiдкидний, хоч у багатьох
мiсцях i дзюравий, батут поспiльного захоплення: кльова чувiха, еге ж! -
мала мужа, який навчив приймати й шанувати - вклоняюсь доземно, без
дурникiв! - любов правдиву, ту, що роститься роками й робиться рiвновелика
життю, - а за всiм тим глухо клекотало в кровi, грiзно обiцяючи збутись:
"Брате мiй, чорнокнижник, /Де ти тепер дси? /Судитимуть нас без знижок /На
те, що "такi часи": /Не цi-от, в чорних сутанах, /Не кат iз лезом рудим -
/Судитимуть тi, що настануть, /Коли розвiдться дим. /Проб'ються травинки
гострi /Крiзь мертвi, отверзтi роти, / В моз обгорiлi костi /Сядуть грати
чорти, /I мiсце модз страти /Парканом крутим обнесуть. /Який тодi нас, мiй
брате, /Чекад посмертний суд?" Цiкаве питання, нi? Тож бо й воно. I от,
"бiльше, нiж брат", - це i д "брат-чорнокнижник": мала б зразу впiзнати, та
що там мулитись, i впiзнала зразу - щойно забачивши той його цикл iз
вiдьмами:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42
зима за сто рокiв! - "I know"28, вiдказала,
завчено черкнувши усмiхом, як пiдмоклим сiрником, i, в цьому пiдiгрiвi
звiриною, чисто тiлесною снагою, якою од них вiйнуло, вперше на вiку
вловила в собi цiлком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не
народнопiсенний зворот, нi! - ой ломи, ломи бiлi рученьки до ддиного
пальця, та не знайдеш ти, ой дiвчинонько, над козака коханця, - а
щонайбезпосереднiша, нездоланна фiзична хiть випручати цим надсадним жестом
ще живе тiло iз тiсного панциря муки, що обложив звiдусюди давучим тягарем:
Миколо, Миколо, писала йому перегодом iз Кембрiджа на безвiсть, на "до
запитання", бо бiльше не було куди, - що ж ти чиниш, любов моя? Навiщо ж ти
обертадш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим - життям,
горiнням, парним польотом навзадм зчеплених зiрок крiзь
fin-de-siecle'iвську тьму? Блiн, от би тепер перечитати ту писанину - од
самого стилю, либонь, уреготатись можна! - на медицинi! на медицинi треба б
вивчати курс укразнського романтизму, на психiатричних вiддiленнях! "Листи
повернеш", - розпоряднулася наостанцi, шорстко й дiловито, - не те щоб зй
справдi так уже баглося мати тi листи, що було - вiдгуло, фiн з ними, а от
вивiльнити з-пiд нього всi рештки себе, в яких iще знати кволе посiпування
живця, свербiло, i то дуже, - а вiн з мiсця замкнувся, виставивши насторч
оте свод небезпечно розвинене, куди там псевдомужнiм голлiвудiвським
сперматозаврам, пiдборiддя: "I не подумаю. Це - мод", - твод, голубе мiй,
iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що сам не провалюдшся - на
безбач, з головою, - нiколи твозм не стане. Спиши слова, дозволяю, чого ж.
А, i ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання твоз - мишачi виходять:
невеличкi такi.
"Слухай, - казала наостанцi, несмiливо простягаючи до нього голос, як
ото з гнiтючоз нiчноз мовчанки - руку пiд ковдрою, коли лежав поруч,
зачадний без сну: - а може, ти мене просто - й не любив?". Бо тодi справдi
було б простiше: легше. Але вiн повертав до нез надтрiснуте гiрким усмiхом
обличчя - Господи, яку болiсну, невтоленну спрагу зроджував колись у нiй
цей профiль: мовби, добу не пивши, дивилася на помiщений за товстим склом,
запiтнiлий од зимна гранчак з водою, i от, iно скло й зосталося, - дивився
очима хвороз тварини: "Вже знов починадш нагружати?" . Прости. Любив, я
знаю, - любив, як умiв: в собi, а не з себе, i менi перепадали, таки ж як
мишцi - окрушинами пiд стiл, - тiльки промiнний од захвату погляд, що часом
проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором'язливим,
грубувато-хлоп'яцьким тицянням кудись у шию: "Кльова ти чувiха!", та ще
спалахи непiдробного щастя на мiй вид, навiть коли впадала з вулицi,
заскочивши його при полотнi, а це було - що бурнути вiдро води на сонного:
сахався вiд полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з
мiсця скрутнувшись пригинцем в оборонну стiйку: зараз зацiдить! - i вже
наступноз митi - впiзнав! - оскирене лице одмiнялось, спалахувало,
роблячись таким, як тодi, вночi, - i як тодi, коли знiмав з вiтровоз шиби
ще цiлого автомобiля моз прилiпленi записки, бо я частила ними, мов у
лихоманцi, в ритмi зубовного дробу, розкидала зх повсюди, хапливо
заслiджувала ними його простiр, жовтенькi метеликовi аркушики, довге летюче
письмо, як розповита за вiтром коса: тримай мене, о тримай мiцнiше, не
вiдпускай мене в небо! - i тримав, i носив по кишенях куртки пук схожих на
осiннд листя записок, декотрi, головнiшi, вклеював у моз книжки (перший
автограф був - при перших вiдвiдинах майстернi: пiдписалася, вже
передчуваючи неминучий зудар двох зустрiчних лавин: "щиро скорена", - i
майже зразу потому прийшли й першi "вiд нього" вiршi, бо вiршi - вони,
повторюю ще раз, в разi хто не встиг собi занотувати, - завжди вiд когось,
хай би той хтось про те нi сном, нi духом: "Бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i
дiм. / (Руки голоднi, i губи голоднi). /Жоден з нас двох не помер молодим
/Тiльки на те, щоб зустрiтись сьогоднi": "Знадш, - патякала, ох як же
легкомисно, раз уночi, - а не треба нам одружуватись!" - "Чого?" - закляк,
як струмом ударений, посеред кухнi з недонесеною до плити туркою в руках:
золотко мод, хлопчик настрашений! - "А - давай лiпше побратадмось", -
веселилася цiлим серцем з його переполоху, i вiн шумно перевiв дух: жарт,
ну розумiдться, жарт! - а побраталися ми, мiж iншим, давно, задовго до
того, як стрiлися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене,
задихаючись, крiзь роки надсадно зжужманоз молодостi непорозумiло-темнi
рядки - нiколи не давала в друк! - у яких нема-нема та й вигулькував
назверх якийсь, пiдводним нуртом винесений "брат-чорнокнижник", котрого
зроду ж не мала: мала
- друзiв, коханцiв-закоханцiв, чудесно-пружно пiдкидний, хоч у багатьох
мiсцях i дзюравий, батут поспiльного захоплення: кльова чувiха, еге ж! -
мала мужа, який навчив приймати й шанувати - вклоняюсь доземно, без
дурникiв! - любов правдиву, ту, що роститься роками й робиться рiвновелика
життю, - а за всiм тим глухо клекотало в кровi, грiзно обiцяючи збутись:
"Брате мiй, чорнокнижник, /Де ти тепер дси? /Судитимуть нас без знижок /На
те, що "такi часи": /Не цi-от, в чорних сутанах, /Не кат iз лезом рудим -
/Судитимуть тi, що настануть, /Коли розвiдться дим. /Проб'ються травинки
гострi /Крiзь мертвi, отверзтi роти, / В моз обгорiлi костi /Сядуть грати
чорти, /I мiсце модз страти /Парканом крутим обнесуть. /Який тодi нас, мiй
брате, /Чекад посмертний суд?" Цiкаве питання, нi? Тож бо й воно. I от,
"бiльше, нiж брат", - це i д "брат-чорнокнижник": мала б зразу впiзнати, та
що там мулитись, i впiзнала зразу - щойно забачивши той його цикл iз
вiдьмами:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42