"как вы смеете, по какому праву", -
вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик
молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма'ть, перше
вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак - арешт антiсовдтчика!) - що ногою
вiдопхнули ("не ваше дело, вы еще слишком молоды"), i батьки (з обличчями
однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти
поскочила, з жахом зашипiли-замахали-зацитькали, - але перша невдача тебе
не зупинила, ти, по правдi, таки, добре той казав, - вiдважна жiнка,
золотце: згодом, уже студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз
зайчиком-залицяльником у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову
московську гастроль, - навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все
горло, перекидаючись снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом
таких, як самi: передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв
розходитися, i тому з'явилися менти, - привалила зграя воронкiв, в'оралися
в гурму сiрi шинелi, заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як
воно так скозлося: ще перед хвилею все було нiби - пригода, жарт, ну не
потрапили б досередини, то позхали б на Хрещатик каву пити, подумадш,
велике дiло! - а вже зайчикового друга - найушнипливiшого з компанiз,
невеличкого й верткого, як нвинт, такий, ще трохи наддавши, мо', й пролiз
би! - засiкши й виловивши iз збитого в купу розбутiлого стада, волiкли
попiд пахи двод гевалiв в унiформi, i вiн не дiставав до асфальту ногами,
рештки товариства розгублено посунули слiдом, не знаючи, що почати, а вiн
уже лебедiв до тамтих жалiбно: "Рдбята, ну бросьтд, ну отпустiтд, рдбята",
ноги пручалися, смикаючись у повiтрi окремо вiд тулуба, твiй зайчик, шафа
двометрова, плiвсь як сомнамбула й знай мимрив - та нi, та де, та нiчо'
вони йому не зроблять, - а воронок уже стояв напоготовi, з роззяпленим
заднiм отвором, i ти знову - вiдважна жiнка! - плигонула пiд колеса,
пантерячим ривком на цей раз уже красивого й сильного тiла, довгонога
блискавка в короткому кожушку, аж тамтих на два боки розкидало - а вже
впихали чувака в машину: "Мальчiкi, - кресонула навiдлi голосом, аж
забринiло, - да што ж ви ето, в самом ддлд, а?!" - i вирвала хлопця:
"мальчiкi", бугаяки, розiмкнули лаву, якось обм'якли, вiдступилися,
забубонiли щось виправдальне на кшталт "а чдво он", - ага, опирався, ще й,
либонь, щось глузливе бовкнув, - пiдоспiв зайчик, згребли потерпiлого на
оберемок, давай, Боже, ноги! (i першоз вашоз ночi з тим чоловiком, коли вiн
хвацько вженеться пiд "цеглину" i його перепинять менти - маленький i
зiгнутий, у враз звислiй зужитим презервативом розхристанiй шкiрянцi, щось
пояснюватиме зм надворi, розводячи руками, та хлопцi, та я ж що, я ж
нiчого, - ти, посидiвши трошки в автi, рiшуче вiдчиниш дверцята, виступиш,
зацокадш пiдборами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадiбно
засвiченi погляди вперезаних портупеями самцiв, засмiдшся, хоч прикурюй од
такого висмiху: "Що сталося, хлопцi? Ми нiчого не порушили", - i замнеться
ментрега, якось разом вiдрине, розвiдться в повiтрi, ну гаразд уже, здьте,
та вважайте надалi, - а на ранок, впиваючись у тебе розiскреними очима, як
лежатимеш на тапчанчику, напiвприкрита пледом, вiн прокаже, повiльно, з
прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усмiх: "А ти крута баба - зразу
вискочила ментам морду бити... З тобою можна в развддку йти", - i тебе
затопить дiтвацькою повiнню гордощiв: нарештi, нарештi це помiчено - бо вiн
сам iз тих, - наче вийшов на волю, по всiх цих роках, i ви зустрiлися, - бо
бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм...). Страх уповзав знадвору крiзь стiни
здким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресiя, нi,
неврастенiя, якiсь дурнi таблетки, вiчне "тридцять сiм i два", i плач
кiльканадцять разiв на добу, лiкарка велiла зй роздягатись, а татковi вийти
- "Девочка уже большая", - зз спантеличило, що татко, замiсть обстоювати
своз права - це ж бо його дитину мали оглядати! - принижено чапав до
виходу, збентежений i змалiлий, мов заскочений на гарячому (найцiкавiше,
мiркуд вона собi, що вiн же був красивий мужик, говiркий i дотепний, охочий
до життя, i жiнкам подобався, i розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись,
що ж вiн цноту свою так тяжко берiг, як галицька стара панна, невже тому,
що мама вийшла за нього - ще не реабiлiтованого, i вiн цiлий вiк внутрiшньо
куливсь, боячись почути од нез вголос те, чим виздав собi думки, - що
занапастив зй життя, а зостатися сам, без нез - знов-таки, боявся?), - а
судили його, цим разом, усього тiльки за тунеядство (всього тiльки добу
протримавши в КПЗ), пiслали всього тiльки на стройку вахтером, вiн сидiв у
заскленiй будцi, вiдчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно
Шульца, про якого колись був замiрявся написати книжку, та так i не написав
(мав добрий смак до лiтератури, лиш еротики не переносив на дух, як
католицький цензор!), - його панiчний страх перед зз невкоськуваним ростом
- "ку-уди?!" - угнiжджувався в тiлi й помаленьку пiдпилював нутрощi тупою
пилкою, але рак продiанностували аж тодi, коли й оперувати виявилось
запiзно, цiла статева система була вражена, i простата, й сiм'яники (мама
щодня терла моркву йому на сiк i чавила вручну, зiбгавши сiчку в марлевий
вузлик, зз пальцi колишньоз гiтаристки набули невiдмивно-жовтяничного
кольору й насилу розгиналися, а доцiк бiгав ночами до автомата на розi
викликати "швидку", i коли мама, з бiлими од жаху очима, прийшовши раз iз
лiкарнi, сповiстила зй дiагноз, який вiд татка вже належало укривати, то
першим вiдрухом думки [котрого звiдтодi нiколи собi не простить!], було
нещадне й зимне, як крiзь зцiпленi зуби: слава Богу!), - по сутi, то було
не що як вiйна - вiйна, в якiй не може бути переможцiв, бо, вичерпавши всi
засоби домогтися свого (придавити колiном, упхати в люлю, "вона в нас iще
зовсiм дитина", хотiлося хлопчика, але нiчого, й дiвчинка вдалася на славу,
от вона зм усiм за нас i покаже!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42