- i ти стала читати, з обиди й розпуки
(остопранцюватiли зi свозм Russian'ом ще тодi!) слухаючи тiльки власний
текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи й замикаючи за
собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що звучиш у
дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у публiки
стяглася довкола тебе в прозору, мiнливоряхтючу, немов iз рiдкого шкла
виплавлювану, кулю, всерединi якоз, це вони бачили, чинилась якась ворожба:
щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набiгало
вогнями - й знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького дихання,
ти вiдчитала - оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi-то було й втямити,
що дiм твiй - мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм свiтi й
знад, - завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому не
судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, - потiм усi тi пикатенькi, лисi,
чорнi-кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi руки, не
даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд зхньоз млосно-пряноз кухнi твiй
шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини, коли
годилося гречно дякувати), - звiдтодi жодна зала тебе б не збила - а хоч
перед кримiнальними злочинцями! - екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний
текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала - на голос,
ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не
допускадться, окрiм як на театрi, тим-то, либонь, i проймад, i те
фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу - облягло
шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд
оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому
дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали
розрiзненими кадрами, - простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по
келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе
мимохiдь, - з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув
горiлчаним духом: "Ну, ти й дадш!" - i так само мимохiдь, не зупиняючись,
спробував стиснути тобi руку, перехопити зз, сягаючу по цигарку (чи
келиха), - ти запам'ятала це тому (бо ж хто тiльки не тис тобi руку в тому
стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним в напрямок
твого власного, наче в'зздом з розгону пiд "цеглину" й мiлiцейський сюрчок,
вiн потрапив боляче пiдломити тобi великого пальця, - i сюрчок розiтнувся
тут-таки - поштовхом, блискавичним промельком крiзь тяму - дивно, як на ту
сум'ятну мить, чiткого й тверезого наскрiзного знаття: нiби хтось стороннiй
спокiйно, значущо, повним реченням проказав у головi: "Цей чоловiк зробить
тобi боляче".
Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець,
i ти пречудово це зрозумiла. От у цьому вся штука, дорогенька, - що все ти,
вiд самого початку, знала, та нi, знала ще й до початку: десь за тиждень
перед тою позздкою на фестиваль одного вечора оголенi нерви,
болiсно-жаждиво, як бувад тiльки восени, вiдтуленi в свiт - назустрiч його
вигасаючим барвам i тадмничим шерехам в засинаючому листi, - запеленнували
були уривок, якого ти тодi не збагнула й тому не дописала: "Щось зрушилося
в свiтi: хтось кричав /Крiзь нiч мод iм'я, неначе на тортурах, /I хтось на
нанку листям шарудiв, /Перевертався i не мiг заснути. /Я вчилася науки
розставань: /Науки розрiзняти бiль недужний /I бiль животворящий (хтось
писав /Листи до мене й кидав зх у грубку, /Рядка недописавши). Хтось чекав
/Чогось вiд мене, але я мовчала: /Я вчилася науки розставань", - от i
збулося все до словечка: вчися, вчися тепер "науки розставань" - iз життям,
iз собою, з даром свозм нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужадш
пiдняти - якщо досi, вважай, нi разу не витиснула цю штанну на висоту
повного ривка.
Ай, мать його за лапу...


Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт
жiнкою (та ще й в Укразнi!) - iз цiдю блядською залежнiстю, закладеною в
тiло, як бомба сповiльненоз дiз, з несамостiйнiстю цiдю, з потребою
перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi (знизу,
завжди любила - знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе
остаточно, зливаючись ритмом власних клiтин з промiнною пульсацiдю свiтових
просторiв, - з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли
вона, здавалось, от-от починала в'зжджати, вiн, не зупиняючись, прокидав зз
згори рiзко видихнутим: "Мда, тут треба роту солдат!" - це смiшило, але не
бiльше: "Що це за заявки?" - ображалася вона: не на слова, на
вiдстороненiсть тону, - "Глупа ти, це ж комплiмент! - тобi взагалi треба б
з двома мужиками спробувати, знадш, як би це тебе вставило!" - цiлком
можливо, що й вставило б, недарма ж я любила пiд час кохання кусатися,
впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення
доглибним цiлунком, храмовою проституткою - от ким я мусила бути в
попередньому життi, але в цьому - в цьому, серце, менi ох як не все одно, з
ким я: пригадую, колись раз у нью-йоркському метро, де я сидiла, з головою
поринувши в останнiй роман Тонi Моррiсон, хтось ляпнувся поруч мене на
сидiння, всiм тiлом притискаючи до металевого бар'дрчика, - i мене вмить
пропекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного
еротичного заклику, що плоть туттаки вiдiзвалася збудженим набряканням,
розбруньковуючись усерединi, як весняне дерево; одночасно я втямила, що цей
мужчина - хто вiн там не д - вже скiлька зупинок нависав був надi мною, i
якби ми не були людьми, то мали б уже зараз кохатися просто на цiй
запльованiй пiдлозi, бо ж, кохаючись по-справжньому, зливадшся не з
партнером, нi, - з розбуялою анонiмною силою, що протинад свозми струмами
все живе, пiдключадшся до нез з тим, аби на кiлька секунд - а-ах!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42