пiдгрунтовi води, ненастанне й невловне на слух всьорбування-цмакання,
чiпке запускання ворсистих корiнцiв у темну глибину передсвiдомостi, в
коридор, що зненацька вiдкривадться - в рознятий простiр спогаду: там
завмирад дiвчинка серед осiнньоз алез, вперше зачувши, як стугонить за
туманом далекий обрiй, як свiт кличе зз, обiцяючи зй дорогу, от з тоз
дiвчинки все й починадться, i що б не було потiм з тобою в життi, - воно
цiльне, воно держиться при купi доти, доки ти вiриш тiй дiвчинцi, доки
вловлюдш у собi почутий тодi нею поклик, - бо всi так званi iдеали юностi -
то пусте, ледi й джентльмени, панi й панове, forget ithref="#s34">34, вони приносяться ззовнi, тим-то рiдко хто й потрапляд
зберегти зм вiрнiсть, ну й грець iз ними, невелика втрата, утрiть шмарклi,
всi пожованi-пом'ятi лiтами бородатi лiваки-шiстдесятники, колишнi хiппi,
що так i не стяглися на власний будиночок у сабербiз з квiтучим городчиком
на задньому дворi та гараж iз двома автами, а також усi тi, що стяглися, i
зголили бороди, i непомiтно для себе вкрились, як горнята поливою,
нлянсуватим, ситним полиском остаточно зупиненого - в спокоз й достатку -
життя, i всi, колись киданi у "воронки", на струс мозку духопеленi по
ментарнях i пiдворiттях вкразнськi бунтарi, а нинiшнi лауреати державних
премiй iз пухкими од спецбуфетiвського жирку рученятами й добротливо,
по-хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими спинами, вбганими в
корсети блюмiнндейлiвських пiджакiв, - хай не сниться вам ваша прекрасна
юнiсть, навiть якби всякi там невдахи витикали вам нею очi, дурниця то все,
щиро кажу, - злуда, омана: тiльки в дитинствi д правда, тiльки ним i варт
мiряти свод життя, i якщо ви зумiли не затоптати в собi ту дiвчинку (того
хлопчика - що то стояв з патичком на вигонi, вражений жаскою, бо
непiд'дмною, над людськi сили величною вогнянобарвною симфонiдю заходу), -
значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й
болюче, за свозм власним руслом, значить, збулося, з чим вас i вiтаю, - i
любов, ледi й джентльмени, справдешня любов - вона завжди зряча на
схованого в iншому (iншiй) хлопчика (i дiвчинку: вiзьми мене - то завжди:
вiзьми мене з мозм дитинством, "Ось сюди, - показувала, завмираючи
пересохлим голосом, пригнувшись на передньому сидiннi, як припалий до гриви
вершник, - тут поворот у двiр, ось цей будинок", - була глупа нiч, третя
ранку абощо, серед порожньоз вулицi горiла тiльки лiхтарня на розi, - вiн
в'зхав пiд арку, розвернув автомобiля, заглушив двигун, "Ось тi вiкна,
бачиш, де балкон, на третьому поверсi? Оце там ми жили", - в цю мить вiн i
навалився на нез, з довготамованим стогоном вп'явся в уста, зашастав руками
пiд светром, трохи занвалтовно, але як сталось, так сталось, "Позхали до
тебе... В майстерню...", - десь вiн i зараз там д, той двiр, i той балкон,
i арка, i зацiлiлий з-перед тридцяти рокiв старий каштан на пагорку - от
тiльки дiвчинки, що вийшла колись з того двору в нагуслий тадмним гулом
вологий туман, - нема в ньому бiльше). Неправда, ти ще жива, вмовляд вона
себе, цiлий час на всi боки промняцкуючи пам'ять, наче вправний хiрург -
витягнуте з-пiд завалу тiло: тут - вiдчувадте, коли натиснути? а тут? -
промельками, посмиками залишкових вiдрухiв щось часами нагадуд про себе, -
наприклад, учора, вийшовши на вулицю, гостро - блискавичним поздовжнiм
розтином углиб рокiв - упiзнала запах осiннього листя, байдуже, як звуться
цi дерева - платани, канадськi клени, - запах був той самий, що вдома,
вогкий, щемно-гiркавий дух ще живого (останнi днi - живого) зела: сонце в
високих прорiджених кронах, початок навчального року, дорога до школи через
наскрiзно визолочений свiтлом парк, i зграйка пiдлiткiв, бiлiючи вiтрильно
розмаяними футболками, з не до речi квакливо артикульованим - англiйським!
- смiхом протупотiла навперейми, мигнули, як за склом, змруженi проти сонця
юнi вiз, пшенична воскова спiлiсть оголених ший i розколиханих ходою рук,
мигнула думка: ще вас, зайчата, не било, - а може, хтозна, може, когось i
обмине? - i зупинилась по цей бiк шиби, тамуючи ридання, що пiдступилось
пiд горло: Господи, та невже ж усе скiнчилося - справдилося все, обiцяне на
свiтанку життя тим розлитим у просторi прибутним, стугонiючим покликом,
обвiяло - подмухом по волоссю, мазком по губах, так i не вивернувши до дна,
не видобувши з нез головного?.. (як грiзно рокотав був: "Я тебе розiрву!",
- пiдхопивши пiд колiна, натягаючи зз на себе, - а у вислiдi й не скiнчила
нi разу: хiба, може, той живцем патраючий бiль - теж один iз способiв
кiнчати?). "В кiнцi осiнньоз дороги в'яне плоть, /I листя шамотить з
мишиним шарудiнням. /Оголюдться обрiй - i Господь /Стозть помiж дерев у
бiлому одiннi..." I що ж тепер, Господи? Що ж тепер?..


"Господи, куди ж далi?" - так було пiдписано шкiц, який вона пiдгледiла
в його робочому альбомi, необачно залишеному на виднотi: на самому
вершечку, на гранчастому шпилi гори балансував на однiй нозi голомозий
чоловiчок з небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всi мальованi
ним обличчя були умовнi, i всi невловно-мiнливо подiбнi мiж собою, мовби
розбiгались, як кола по водi, вiд потопленого оринiналу - так нiколи й не
написаного автопортрета), - чоловiчок обiруч держав драбину, наставлену в
небо, i питався в Бога, куди ж далi, але небо над ним було порожнд. "Я
завжди хотiв одного - реалiзуватися". Чудесний збiг, братiку, - я так само,
тiльки що це значить - реалiзуватися? Колись - iще коханий, iще
вияскравлений зз любовним замилуванням, як свiжовiдреставроване полотно:
твердi, смарагдовi спалахи в зорi, той нестерпний (о, до стогону!) профiль
зi старовинноз монети, срiблистий, нi, скорше алюмiнiдвого посвiту, йоржик
("Дикобразик!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42