- ех, братiку мiй,
i побратимство ж наше довбане - все'дно що з одного табору кордша, скiльки
ж, мать його за лапу, справдi рокiв тривать цьому спадку, i як його з себе
викров'янити, вихаркати - як? - друзi-кияни, розм'якнувши за чаркою,
згадували, як познайомилися з ним у вiсiмдесят другому: призхали у
вiдрядження, впали на каву до мiсцевоз "склянки", пiдступився провiнцiал
зашуганий: "Хлопцi, ви не художники? Тут моя майстерня поруч, ходiть, я вам
своз роботи покажу, i кава в мене д," - а, ну хiба що кава, давай, чувак,
наливай, - а з чого взяв, нiби ми художники (були - писателi, актьори,
вопшем, тоже набрiд порядошний)? - "А - бороди у вас," - отуди к бiсу, на
облiк зх там тодi брали в тiй норi за ношенiд борiд, чи як?! Так крiзь
нрати у вiкнi вагонзаку протискалося руку з запискою, металося за вiтром:
ачей хто незлий нагледить, пiдбере, пiшле за адресою - визирання вслiд
полопотiлому папiрцевi, голодна надiя в очах: не художники, нi?.. А до
майстернi - бочком, задами, кружними вуличками: "Не треба, щоб вас зi мною
бачили..." Вiтчизна i дiм, атож: Укразна, вiсiмдесят другий рiк. I нi тобi
британських кореспондентiв, нi листiв на пiдтримку вiд провiдних дiячiв
лiтератури й мистецтва - це ж хто тодi Нобелiвку був дiстав, Маркес,
здадться? (Добрий письменник, холдра, а що нiбито, подейкували, щирий друг
радянського народу, то - who cares?33) Ту
оповiдку, котра вмить учинила його - рiдним, болiсно вiдчутним зсередини
тих непроглядних рокiв (над якими - звитяжив же, взяв гору: намалювавши
все, що намалював! - поки iншi спивались, вiшались, чи, як зз батько,
годинами курили, стоячи у вiкнi, втупившись у мур будинку навпроти й
наживаючи рак од безвиходi!), - вона почула ще до того, як, на третiй день
фестивалю, вiн, пiд якимось ледачим претекстом, вдерся до нез в готельний
номер, розколошкавши зi сну, - все, все вiд початку було замiшано на
колошканнi, на нвалтовному вибиваннi iз звичного фiзичного режиму, на
ослаблених змислах, на пливучих, мов звук на осiлих батарейках, рефлексах!
- i стояв у тiсному, як лiфт, передпокозку, зi схрещеними на грудях руками,
пiдпираючи дверi, по-котячи вимовно свiтячи в нез очима, i зз нагло пойняло
- стисла зуби, аби не дзинотали, - напливом чудного, не еротичного навiть,
нi! - якогось iншого, до млостi тривожного збудження - мов перед операцiдю
або екзаменом: щось iз гулом клубилося, насуваючись на нез, щось необорне,
темне й грiзне, щось самочинне i тому справжнд, ще можна було ухилитись,
пригнути голову, i хай би пронеслося мимо, але в нiй не було страху, була -
уже ввiмкнена, пiднесено-пружна готовнiсть негайно рвонути назустрiч життю,
скоро тiльки воно само припускад з засидженого мiсця: справжнд - нагода
рiдкiсна, це те, що бiльше за тебе, до чого мусиш доростати, виплигуючи зi
шкiри, скидаючи зз позад себе, сiм шкiр, дев'ять шкiр, аби тiльки не
зупинятись! - добро, приймаю, очi в очi! - "До вечора?" - "До вечора", -
"Поздемо тодi на каву?" - все знялося з мiсця, вихор кушпелив листям по
осiннiх дорогах, i мiстечко, в якому вона народилася i яке цiлий час десь
на вiдстанi, нiби на днi озера, берегло в собi схованим зз раннд, ще
спросонне дитинство, повертало тепер його назад - у нестерпно нiжнiй,
вологiй пiдсвiтцi, це, власне, почалося з першого дня - прибутний,
пiдземний гул розбудженоз пам'ятi, впiзнавання знайомих вуличок: ах, ось
вони якi! - вiтрина аптеки на розi, на тому ж мiсцi, що й двадцять п'ять
рокiв тому, - спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих слiз: тут
ставили мiську ялинку, i вона фотографувалась тодi з Дiдом Морозом,
п'ятирiчна дiвчинка в оцупкуватiй шубцi, запах мандаринок i бузкового
надвечiрнього снiгу, його блиск пiд лiхтарнями - а на тому боцi, трохи
далi, був, здадться, кiнотеатр (ранковий сеанс - iз татом за руку - щось
документальне, про мавпочок)? - А вiн i зараз там д, вiдказували зй з
вимушеними примильними усмiхами, з якими належить розчулюватися на вид
чужого дитинства, i тiльки вiн, кого потягнула, за руку, за собою - туди:
"Позхали до парку?" - "Куди скажете, панi, я весь ваш" (старовинний парк
над рiчкою, наново, як промитi, випливлi з багаторiчного туману кам'янi
сходи, облущена балюстрада, ах, от звiдки це в мозх снах! - i, о Боже
коханий, ця струмуюча барва, це повiльне, пiдводне свiтло, холоднувате,
блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб алез, дерева й лавочки, - таж це
ним свiтяться моз кращi, найбiльш моз вiршi, - отже, також звiдси?), - "Тут
десь був тодi березовий мiсток" - "Вiн i зараз д - ходiмо, покажу", -
тiльки вiн один не вдавав призвозтого розчулення, взагалi нiчого не вдавав,
а мовчки, зосереджено й затято, думаючи й пiдмiчаючи свод, пролапувався
крiзь зз стан, як потiм, ночами, крiзь шийку матки, щоб нарештi видихнути:
га, ось вона! - стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору
патини, "Дивись, - хитнув головою, - який дзен", - i раптом боляче стис зз
за плечi: "Слухай! Я люблю тебе i твiй мiсток. А тобi - слабо?" - "Що
саме?" - "Слабо сказати - я люблю тебе i твiй дзен? Слабо - бо я для тебе
людина з пейзажу: з цього пейзажу", - отодi-то й було спитати: а я - для
тебе? Бо вона направду впустила його у свiй пейзаж - у кожен iз свозх
пейзажiв, послiдовно, крок за кроком, кiнчаючи пенсiльванським, i вiн,
скерувавшись услiд за нею ("Остання моя любов", - хвалився приятелям: зй
переказували, - а з нез випорскували рядки, як бульбашки повiтря з легень
потопельника: "Осiнь. Раннд смеркання. / Твань - i кроки, як нумовi... / Ця
любов - не остання, / Ти даремно так думадш"), - пройшов крiзь зз
територiю, мов татарська орда, - зi свистом i гиком випiкши майже з цiлого
обширу пам'ятi, з усiх зз головних осiдкiв ту живильну, тадмничо-мерехку
любовну вологiсть, котру душа з року в рiк назбируд в собi про запас:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42