" - тодi це здавалося
бравадою: ну як таки можна свiдомо вiд чогось вiдмовлятись, обтинати собi
життя на пню, воно ж таке неосяжно-цiкаве! - а тепер, бач, i в нiй пропав
усякий-будь смак пiзнавати, колишня невситимо-вбируща хiть вiдкривати нове
- мать його за лапу, та чи я вже вмерла?.. Перша розмова мiж ними на цю
тему вийшла була якась безтолкова: "ду до Америки - позхали разом?" - "Ага,
- смiявся, - машиною - якщо солярки вистачить". - "Я серйозно кажу". - "Що
я там робити буду?" Таж малюватимеш, бевзю, - i побачиш Metropolitan, i
ModernаArtаMuseum, i ArtаInstitute у Чiкано, дзеркальнi октаедри
космiчно-гiгантських сталанмiтiв, що громадяться на обрiз, коли пiд'зжджадш
до мiста, вигинистi видихи мостiв i вiадукiв над автострадами, простiр iз
фантастичного фiльму чи сну, жаскуватобезмежний, нема ж йому впину, розгiн,
прерiю без ковбозв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нiчному
жахтiннi реклам: розум, що лякадться власного творива, це ж бо всуцiль
рукотворна цивiлiзацiя, i тому звiдси - лунатично-щемлива, мiсячним сяйвом
розiллята в пустелi саксофонна туга, вихляючий (п'яним негром насеред
хiдника) i за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос спiвачки в
джаз-клубi: "I'm all alone in this big city - Wilson, buddy, have some
pity40", колихаються дими у притемку над
баром, над бiльярдними столами, де постукують киз, всi ми тут самотнi,
вiльнi й самотнi, це прекрасно - творити собi життя саморуч, це страшно -
творити собi життя саморуч, побачиш живцем обличчя всiх рас, зiбранi
докупи, кольори й вiдтiнки - вiд топленого шоколаду (якi безсоромно лiловi
пiдкладочною наготою мушлi губiв, якi звiрино розчепiренi закамарки
нiздрiв!) до азiйськоз химеричноз - жовтий мiсяць, цитрина, неспiле авокадо
- прозеленi, все це мiситься в одному тиглi, який шалений, оглушливий для
ока фiльм, нема ж йому впину, ярмарково-строкатi ятки на вулицях,
хризолiтовий полиск вiтрин у розповнi дня, i над усiм, на придорожнiх щитах
- карамельно-яскраво розсмiянi кiлькаметровi личка загиблих дiтей: жертви
drunk driving41, вознесенi в небо маленькi
янголи цього земного падолу, о Дейвi, о Кевiне, о Мерi-Джейн, що буде
завтра з нами всiма? - побачиш з iлюмiнатора захiд сонця над Атлантикою:
воно падад стрiмко, на очах, вiдкидаючи вздовж овиду яро-червону дорiжку, i
хмарнi снiги сутенiють на вапняк, на гiрську породу в темних прожилках
рiвчакiв, а вiдтак починають скресати, сiрими торосами в студених
сталево-синiх проталинах, тiльки там, де впало сонце, ще виднiдться чiтко
окреслений острiвець жару, i вже напливад звiдусюди морська мла, i лiтак
входить у нiч, за яку годину протинаючи зз з кiнця в кiнець, i от уже знову
сiрiд в iлюмiнаторах, цим разом свiтаючи, - ти почудш, як дихад планета -
мов немовляче тiм'ячко, як близько там, у небi, до Бога, бо, знiмаючись з
мiсця, виламуючись iз насидженоз лунки, ми вiдкривадмося йому так само, як
у мить народження або смертi, - i ти вирвешся, о, вiрю, знаю! - вирвешся з
глухого тунелю, що ним, по-дурному затявшись, прешся назустрiч свозй
лiкарнi-тюрмi-лоботомiз [якого хрiна, що ви всi собi дозволядте, хлопцi, чи
розпач - не завелика розкiш для укразнцiв, уперше в цьому столiттi все-таки
надiлених реальним шансом на повноту життя?..], ти напишеш своз найкращi
картини, i слава - справжня слава, та, якоз жоден укразнець iще не мав,
хiба Архипенко, - виведе тебе - першого з-помiж нас - пiд слiпучий
прожектор iсторiз, ти-бо вартий бiльше, нiж зхнiй Шемякiн чи хочби й
Ндiзвдстний, ти ж направду such a damned good painter, це тобi належиться
по праву власна галерея на Сохо, десь вона мусить чекати на тебе, поки ти
слiпадш ночами в свозй злиденнiй майстереньцi без водогону, де тиньк
сиплеться зi стелi на свiжi скульптури, до чого ж узлася вже ця класична
нацiональна безвихiдь - сил нема терпiти! - звинемося туди-сюди, понипадмо
в пошуках right people42, якi б тебе побачили,
зараз саме слушний час, все-таки, яка не д, а Юкрейн, i артменеджери
починають мишкувати за новими iменами, все буде клас, все-все дасться
зробити, Господи, як я хочу, аби ми щось побачили, аби нас нарештi почули,
i скiльки сил я вгепала в це дiло - як в унiтаз спустила, подумати страх!
тябричила на Захiд з дому найвиборнiшi книжки й слайди, тицькала людям пiд
носа, удаючи довкруг себе димову завiсу якогось примарного контексту, з
яких лиш трибун не вимахувала руками - приголомшений директор Кеннан
Iнстiт'ют запевняв мене пiсля того в подячному листi, що "if the fate of
Ukrainian literature is in the hands of people like yourself, one need not
fear for its future43" - не пiдозрюючи,
звiсно, що в мозх hands хiба поручень в автобусi, та й то коли не
одтиснуть, - нiчо', братiку, не журись, прорвьомся, я витягну, виволiчу
тебе на собi, модз потуги стати на все: пiв-Укразни з мiсця зiрвати,
пiв-Америки поманити за собою на Укразну [i справдi ж була проходила по
зхньому континенту, як гаммельнський щуролов iз денцiвочкою: студенти ледь
не цiлим класом подавали заяви в Корпус Миру - forаUkraine, колеги з
американських унiверситетiв починали студiювати укразнську мову,
запускалися в рух маховики дерзновенних проектiв - спiльнi видання,
симпозiуми, перекладнi антолонiз, йолки-палки, скiльком людям голову
заморочила!], - на всi зз "говорила-балакала" [давала - плакала...] вiн
тiльки скупо всмiхався: нуну, "Подивимось", те його "Подивимось" з часом
почало зй звучати як пароль безнадiз, попервах вона списувала таке
маловiрство на рахунок провiнцiйноз закомплексованостi: куди, мовляв, нам,
зi свинячим рилом, - "Нi, ти все-таки менi поясни, як так можна було -
пропасти, щоб нi звука, нi знаку?" - нагорозжувався, ставлячи очi рогом:
"Кажу ж тобi, я не вiрив, що коли-небудь сюди призду!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42