воно чуло за цим чоловiком щось, чого
не чула я, - сама тимчасом перетворюючись на ягу, на каструючу менеру з
лещатами в лонi: а зась не знадш! - i отут-то й починався рев защемленого
самця: "Та ти знадш, скiльки в мене жiнок було!" - а плювати я хтiла на
твозх жiнок, скiльки б зх у тебе не було, менi - не залежить, менi не
перемагати треба, а - любити, любити, розумiдш ти?! - так що в наготi зз,
слiд визнати йому рацiю, справдi було безстидство: то була нагота зумисна й
образлива, та, котрою не спокушадться, а демонструдться зневагу - можу
стригти при тобi нiгтi на ногах, голити литки, залишати по собi ванну
несполiсканою, в прилиплих до стiнок темних завитках волоскiв, пiдмиватись,
мастурбувати - тiльки ж не так, о, не так, як це бувад, коли кожна,
щонайдрiбнiша об'ява тiлесноз свободи iншого приймадться як дарунок, як ще
один самоцвiтний знак довiри i з мiсця збурюд в тобi гарячу хвилю вдячноз
нiжностi, не так, як було мiж нами вдома, в тi днi, коли ми стоконилися по
випадкових пристановиськах, лiзли в листопадову нiч через вiкно чужоз дачi,
де стояла семиградусна студiнь, потемки пили, щоб зiгрiтись, коньяк, не
скидаючи пальт, i я хухала на твоз шорсткi, закоцюблi руки, i ховала зх
собi пiд светра, бо там було найтеплiше, i ти смiявся й плакав, задихався,
не ймучи вiри: "Це ти? Невже це ти?", та осiнь була осiнню ключiв,
зроду-звiку я, позбавлена власного дому, не тягала в сумочцi й по кишенях
стiльки позичених ключiв нараз - здавалось, бряжчу ними на бiгу, мов
ярмарковий коник, притягуючи до себе всi погляди, i, як i коника, вiд того
хiба поривало весело заiржати, i коли ти в чужiй хатi грiв воду менi на
купiль у двох здоровенних баняках, витягав опiвночi вiдро з невидимоз, лиш
плюскотом вгадноз для мене криницi серед двору, а я стовбичила в дверях у
халатику на голе тiло, не вiдчуваючи холоду, i потiм, защiпнувшись у ваннi,
вгледiла в мильничцi ще вогке пiсля тебе мило, примоцьоване, твозм звичадм,
шпетненько, сторцом - щоб стiкало, а мод завжди лежало плазом i квасилося в
калюжцi, i я дивилась на те мило й була така по-дурному щаслива, як бувало
тiльки в дитинствi, бо тiльки там i був у мене дiм, я втомилася, любий, о,
як я втомилася, ддине, чого менi тодi хотiлось, - щоб ти був поруч i
намилював мене, але ти замкнув мене в тiй хатi на ключ, а сам погнав машину
кудись у нiч по харчi - ай, йолкипалки, та хрiн з ними, з харчами,
чоловiче, скiльки того життя, скiльки тоз любовi, щоб акуратненько краяти
зз ножиком на снiданок i вечерю!). "Скiльки разiв ти любив?" - "Три, -
рахував, примкнувши повiки, - це четвертий", - "Щось забагато, як на одне
життя, - аж три великi кохання..." - "Чого зараз - великi? - смiявся очима,
й вона вiдтавала усмiхом йому назустрiч: - Може ж, якраз i мишачi -
невеличкi такi?" - хто видав таке говорити на свою любов, навiть якщо
затоптана, навiть якщо минула, i перезхала тебе навпiл, як ваговоз пса на
дорозi, як мене, тодi взимку - перелiт через Атлантику: до п'ятоз ранку, до
самого таксi в аеропорт я чекала - дзвiнка, якщо не одвiрного (тисячу
разiв, до виснаження, прокручений уявою кадр: вiдчиняю дверi - i на порозi
стозш ти, ледве стримуючи ввiгнутими кутиками вуст несамовито-радiсне
свiтло, що рветься з лиця назовнi: нарештi, ах ти Господи, ну роздягайся,
ну як же можна було так, ах ти, бiдо одна ходиш, ну що сталося, а я так
перемучилася, думала, з ума зiйду!), - то бодай телефонного дзвiнка, слова,
голосу, - кiнчика нитки, за який ухопившись, потягла б розмотуватись за
собою з континента на континент, невже? - верещало мод ошпарене розпачем
нутро, невже?! - таксi вивалило мене в замет перед входом до зали
мiжнародних рейсiв, який порожнiй, як мертво - мов крематорiй - освiтлений
Бориспiль о п'ятiй ранку, станцiя Чортiв Тупик, головнi повiтрянi ворота
кразни, хха! - кразни, безнадiйно неприналежноз до нервовоз мережi, що
рясно оповивад планету, що стугонить день i нiч, перепомповуючи через
гiгантськi наннлiз портiв, i вокзалiв, i митниць метушливi потоки збуджених
людських нейронiв, Шеремдтьдво, Кеннедi, Бен Гурiон, i де тiльки мене не
носило, хай це все марнота марнот, хай утома духа й тiла, зате - рух, зате
- вовчий гiн за життям, вискаливши зуби: ось-ось дожену, вчеплюся в
загривок! - а в Борисполi на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домi,
звук мозх пiдборiв з-пiд стiн пiднiмались, поверх неоковирно наскиртованих
бебехiв, розфокусованi соннi лиця, помалу розпростуючи риси, як потривоженi
нiчнi тварини: мов тут вони й мешкали, дврейськi посiмейства у вiчному
чеканнi, аж розхилиться брама кордону й можна буде шаснути в шпарину, i ото
так проводжала мене моя кразна, кразна, в яку я, пiсля всього, - вернуся,
авжеж, i дарма моз добросердi американцi радять менi податися на ще якусь
стипендiю, запевняючи, що маю добрi шанси, я вернуся, я поповзу
доздихувати, як поранений пес, залиганий повiдком нiкому не знаноз мови, а
ви згадайте про мене в "The Review of Literary Journals", еге ж, i ще моя
позаторiшня стаття про укразнську лiтературу в "PartisanаReview" була не
зовсiм дурна, зз помiтили, на нез - овва! - вiдгукнулось "Times Literary
Supplement", але в головну думку ви, братцi, однак не в'зхали, вона
здавалась вам кумедною, i не бiльше: що укразнський вибiр - це вибiр мiж
небуттям i буттям, яке вбивад, i цiла лiтература наша горопашна - лиш зойк
приваленого балкою в обрушенiм землетрусом домi: я тут! я ще живий! - та
ба, рятувальнi команди щось довго дляються, а самому - як його викопадшся?
Живою на мить вiдчула себе у Франкфуртi, при пересадцi: наскочивши, з
розгону слiпого простування коридором, на двох поставлених правцем
прикордонникiв, двох однаково рудих гевалiв-нiмчурак в однаковому
просянистому, геть i по руках, ластовиннi, котрi, iз здоровою молодечою
цiкавiстю зз розглядаючи й весело перегарикуючись мiж собою по-сводму,
перевiрили зй паспорт, спитали на зачiпку, дистильованою мiжнародною
англiйською, куди летить, - до Бостона?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42