З'явилися великі лісові вовки, більші від вовків степу, з високими ног
ами, міцними щелепами та близько зсунутими жовтими очима; їх погляди не б
ігали туди й сюди, як у полохливих травоїдів, а одразу вчіплювалися в здоб
ич. Нао, Нам і Гав ухопилися за вила й списи, кабан вишкірив свої ікла і поча
в погрозливо хропти. Змірявши ворога своїми хитрими очима та почувши тон
кими ніздрями його дух, вовки визнали його за небезпечного і побігли нав
здогін утікачам.
Після них запанувала тиша, і уламри, вгамувавши свою спрагу, почали радит
ися. Скоро мало смеркатись; сонце ховалося за скелі; було вже надто пізно,
щоб іти далі; де ж спинитися на відпочинок?
Ц Зубри підходять! Ц сказав Нао.
Але тієї ж миті він повернувся до західної ущелини. Всі троє уважно слуха
ли, потім припали вухом до землі.
Ц Це не зубри, Ц стиха вимовив Гав. А Нао ствердив:
Ц Це Ц мамонти!
Мисливці швидко оглянули місцевість. Річка пливла поміж базальтовим го
рбом і стіною з червоного порфіру, звідки стримів досить широкий виступ,
на якому міг би вміститись і великий хижак.
Уламри вилізли на нього.
Під виступом у напівтемному проваллі текла вода, горизонтально нависли
дерева, зрушені обвалами та власною вагою. З глибини тяглися до тьмяного
світла вершечками з купками блідого листу, витрачаючи на це всю свою жит
тєву енергію, інші дерева, надзвичайно високі й тонкі, борючися з густим, н
аче ведмеже хутро, мохом, з ліанами, що душили їх, та губками, що обліплювал
и їх стовбури; вони вперто боролися й далі за життя, за місце під сонцем.
Нам перший помітив у скелі печеру. Низька й неглибока, вона мала отвір неп
равильної форми. Уламри не одразу вступили до неї, спочатку вони довго її
оглядали. Нарешті Нао повів своїх товаришів, зігнувшись та нюхаючи повіт
ря; тут вони побачили кістки, шматки шкури, різні роги, щелепи. Господар пе
чери був, очевидно дужий і небезпечний хижак. Нао захотів пізнати його ню
хом.
Ц Це печера сірого ведмедя, Ц нарешті заявив він. Ц Вона порожня вже чи
мало днів.
Нам і Гав зовсім не знали цього лютого хижака, бо уламри блукали по місцев
остях, де водилися тигр, лев, зубр і навіть мамонт, але де сірий ведмідь тра
плявся дуже рідко. Нао зустрічав його лише в далеких подорожах. Він знав й
ого сліпу, як у носорога, злість, його силу, майже рівну силі лева-велетня, й
ого люту, непереможну мужність. Печера була порожня, бо ведмідь або покин
ув її зовсім, або ж подався на кілька тижнів, а може, й на довший час, полюват
и в іншу місцевість; могло бути, нарешті, що його спіткало лихо на переправ
і через річку. Певний, що звір їх не застукає цієї ночі, Нао вирішив викори
стати його печеру для відпочинку. Коли він доводив це до відома своїх тов
аришів, над річкою й скелями розлігся дужий галас: прийшли зубри! їхнє мог
утнє, як левовий рик, мукання різноголосою луною відбивалося від скеляст
их стіп цього похмурого закутка.
Нао прислухався до гамору цих великих звірів з деякою тривогою. Люди рід
ко коли полювали на турів чи зубрів. У ті часи ці звірі були такого зросту,
сили й жвавості, яку не могли вже мати їхні нащадки. Їхня поведінка була хо
ч, може, й не така тонка, проте жвавіша й хитріша; вони знали свою силу й боял
ися великих хижаків лише тоді, коли були хворі, приставали в дорозі чи кол
и зважувалися вибігати в степ поодинці.
Трос уламрів вийшли з печери. Їхні груди хвилювалися від величного видов
ища, їхні серця відчували його дику розкіш; їхній темний розум без слів і д
умки захоплювався тут первісною красою, що тремтіла й у глибині їхньої в
ласної природи.
Ледве вони вийшли з темної печери, як знявся інший галас, що розітнув перш
ий, як сокира розтинає тіло кози. Його творили горлові крики, вищі за тоном
та довші й слабші за мукання зубрів; тим часом вони сповіщали про наближе
ння найдужчого із створінь, що блукали тоді на поверхні землі. За тих часі
в мамонт був непереможний. Від цієї тварини тікали лев і тигр, втрачав сво
ю мужність сірий ведмідь; людина ще кілька тисячоліть не повинна була мі
рятися з ним силою, і лише сліпий та дурний носоріг насмілювався нападат
и на нього. Мамонт був моторний, невтомний, здатний ходити по горах, кмітли
вий та пам'ятливий. Своїм дужим хоботом віп воював і працював, велетепськ
ими іклами поров землю, свої походи провадив мудро, певний своєї вищості.
Шиття здавалося йому прекрасним, а в жилах його текла гаряча червона кро
в; безперечно, його чуття природи було значно тонше, ніж у сучасних слонів
, отупілих за довгі роки неволі у людини.
Сталося так, що ватажки зубрів і мамонтів наблизилися до берега одночасн
о. Згідно із своїми законами мамонти схотіли підступити до води першими;
ні тури, ні зубри проти цього закону ніколи не виступали. Однак, якраз оці
зубри, звикши, щоб інші травоїдні відступали перед ними, та, маючи на чолі
ватажків, що не знали як слід сили мамонта, розлютилися.
А на чолі у них стояло вісім величезних бугаїв, і з них один був завбільшки
з носорога; довго терпіти свою пекучу спрагу вони не могли. Побачивши, що
мамонти збираються пройти першими, розлючені зубри, звівши морди догори
, войовничо заревли.
Мамонти спинилися. Вони мали п'ятьох ватажків, тіла яких були як гори, ноги
Ц як дерева. Вони виставили свої десятиліктеві ікла, здатні строщити ду
ба; хоботи у них були як удави, голови стирчали, як скелі; вкриті воші були г
рубою, наче кора старого береста, шкурою. За ними сунув довгий, землистого
кольору табун.
Отже, міряючи своїми маленькими рухливими очима бугаїв, старі мамонти пе
регородили зубрам шлях, не стурбувавшись, ніби міркуючії миролюбно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52