Розділ восьмий
ВЕДМІДЬ-ВЕЛЕТЕІІЬ У МІЖГІР'Ї

Минуло вже досить багато часу, як Нао перейшов ліс синьолюдків та залиши
в у ньому ва. Через ущелину між двох гір він вибрався на високу рівнину. Ос
інь тут була холодніша, хмари весь час укривали небо, вітер завивав цілим
и днями; трава й листя гнили на землі, і мороз винищував безліч комах, вишу
куючи їх під корою, голими стеблинами, засохлими коренями, гнилими плода
ми, у щілинах каміння та в порепаній глині. Коли хмари часом розривалися, з
орі, здавалося, заморожували темряву ночі. Ночами вовки вили майже безпе
рестанку, собаки набридали своєю гавкотнею; іноді чути було крик вмираюч
ого оленя, сайгака чи коня, нявчання тигра або рик лева. Уламри помічали гн
учкі тіла та блискучі очі, коли вони раптом виринали з пітьми, що оточувал
а їхній Вогонь.
Життя ставало дедалі тяжчим. Наближалася зима, рослинної їжі меншало. Тр
авоїдні гарячково розшукували її по голих степах, вигрібали корінці, обг
ризали молоді гілочки й кору; хто їв плоди, той безнадійно тинявся під дер
евами; гризуни укріплювали свої нори, хижаки весь час були на ловах, засід
аючи біля води, визираючи з пітьми лісової гущавини та ховаючись по запа
динах у скелях.
Крім тих, що засинають на зиму чи заготовляють для себе їжу в своїх норах,
звірі тяжко бідували, не маючи змоги як слід прохарчитися.
Нао, Нам і Гав голоду майже не відчували. Подорож і різні пригоди загостри
ли їхні відчуття, спритність і передбачливість. Тепер уламри ще з більшо
ї відстані помічали здобич чи ворога; вони передчували вітер, дощ, повідь.
Кожен рух вони розумно пристосовували до своєї мети, зберігаючи сили. Ра
з кинувши оком, знаходили надійну схованку чи придатну для бою місцевіст
ь. І дороги своєї мисливці трималися так само впевнено, як то буває з перел
ітним птаством. Гори, озера, гнилі болота, ліси, що міняють вигляд берегів,
Ц ніщо не перешкоджало їм з кожним днем наближатися до землі уламрів. Те
нор вони вже за півмісяця сподівалися дійти до свого племені.
З усіх можливих шляхів Нао вибрав довге міжгір'я Ц ту дорогу, що нею він к
олись, як це зараз пригадав, пройшов з групою мисливців, бувши ще Гавових л
іт. Вона тяглася через вапняні скелі, переходила в балку і закінчувалася
вузькою ущелиною, де треба було часто перелазити через велике каміння, щ
о нападало сюди з гори.
Дві третини міжгір'я мисливці пройшли без пригод. Опівдні вони сіли поїс
ти, влаштувавшись на площадці, оточеній скелями. Звідси чути було гомін п
ідземної річки, що спадала в бездонне провалля; перед очима в скелі чорні
ли дві печери.
Поївши, Нао попростував до однієї з печер і уважно оглянув її. Він пригада
в, що Фаум показував її своїм воїнам як найкоротший шлях на рівнину. Але то
ді вони йшли великою ватагою, і всипане гострим камінням дно печери вава
жало б мисливцям. Для трьох же молодих уламрів печера могла б стати в приг
оді, і Нао вирішив піти нею.
Він знайшов прохід і попрямував ним усе далі, аж доки побачив слабеньке с
вітло, що свідчило про близький вихід. Тоді він повернув назад. Біля отвор
у печери зустрівся з Намом.
Ц Ведмідь-велетень у міжгір'ї! Ц сказав йому Нам.
Гучний рев заглушив його мову. Кинувшись до отвору, Нао побачив Гава, що вж
е сховався між камінням, наче підстерігав здобич. Ватажок затремтів.
Двоє страшних звірів сунули до місця відпочинку уламрів. Вони були вкрит
і надзвичайно густою шерстю чорного кольору, що захищала їх від холоду з
ими, гострого каміння та колючок рослин. Один з них, як зубр завбільшки, з к
ороткими, дужими й гнучкими лапами, мав опуклого лоба, схожого на об'їдени
й лишаєм валун. Його широка пащека могла вільно замкнутися на людській г
олові, в одну мить стираючи її своїми жахливими щелепами. Це був самець. У
самиці ж лоб був плескатий, пащека менша, хода якась коса. В рухах і постав
ах обох звірів було щось схоже на подобу синьолюдків.
Ц Так, Ц прошепотів Нао, Ц це ведмеді-велетні.
Ці створінпя не боялись жодного звіра в світі. Але ж і їх самих не доводило
ся боятися, принаймні коли вони не були роздратовані або ж занадто голод
ні, бо ця порода споконвіку до м'яса ласою не була.
Тепер же вони ревуть. Самець щирить свої зуби і люто мотає головою.
Ц Він поранений, Ц зауважив Нам.
Справді, кров текла ведмедеві крізь густу шерсть. Мисливці дуже злякалис
ь, чи не від людської часом зброї це рана, бо тоді ведмідь захоче помститис
ь. А коли він уже почне мститись, то справу напевно закінчить, бо впертішог
о звіра нема в світі. Зі своєю густою шерстю та товстою шкурою він просто к
епкував би із списа, сокири й кия. Одним ударом лани він міг би розпороти л
юдині живіт, задушити її в своїх обіймах, змолоти її своїми щелепами.
Ц Як вони прийшли? Ц спитав Нао.
Ц Між оцими деревами, Ц відповів Гав, вказуючи на кілька ялинок, що прим
остилися на скелястій кручі. Ц Самець зійшов праворуч, самиця Ц лівору
ч.
Чи випадково, чи, може, здійснюючи певпий план нападу, ведмеді загородили
уламрам вихід. Видно було, що напад неминучий. Про це свідчили і лютий рев
самця, і насторожена, хитра поза самиці. Коли вони ще й досі вагалися, то це
через те, що міркували дуже повільно і хотіли спершу пересвідчитися, що з
добичі нема куди тікати. Вони довго принюхувалися, важко сопучи, щоб кращ
е дізнатися, як далеко сховались поміж камінням їхні вороги.
Нао хутко дав знак тікати, і, коли ведмеді пішли в наступ, уламри були вже в
глибині печери; Нао послав юнаків уперед, і всі троє бігли так швидко, як л
ише дозволяли їм нерівність грунту та покручений шлях.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52