Гієни й вовки разом підвели свої закривавл
ені морди, а Гав, висунувшись з отвору, напружив увесь свій слух, зір і нюх…
Пролунав зойк конання, короткий рик. Розсунулось віття, і з лісу вийшов ле
в-велетень із сарною в зубах. Біля нього, ще полохливо-смирна, але вже трох
и призвичаївшись до лева, грала спиною, наче величезна гадюка, тигриця. Об
оє посунули до схованки людей.
Охоплений жахом, Гав торкнув плече Нао. Мисливці довго стежили очима за д
вома хижаками. Печерний лев повільним широким рухом роздирав здобич, тиг
риця ж невпевнено та іноді з переляком скоса позирала па того, хто вбив її
самця. І Нао відчув, як жах стискує йому серце і перехоплює подих.

Розділ п'ятий
ПІД ВАЛУНАМИ

Коли ранок прийшов на землю, печерний лев і тигриця ще лишалися иа місці. В
они дрімали в блідому промінні сонячного сходу біля кістяка сарни. А тро
є людей, укриті кам'яною схованкою, пе могли відвести очей од своїх страшн
их сусідів. Щасливе пожвавлення відчувалось у лісі, степу і над річкою. Ча
плі вели своїх підлітків ловити рибу; нирці поринали за поживою; птаство
метушилося скрізь попід травою й віттям. Швидко пролітав білий мартин; с
ойка пишалася своїм блакитним та сріблясто-рудуватим убранням; інколи й
сорока, скрекочучи на гіллі, хитала своїм хвостом, оздобою її вбрання. Гра
ки н ворони крякали над кістками дикого осла й тигра, розчаровані цими кі
стками, де не лишилося й сліду м'яса, вони линули до залишків сарни. Але там
їм уже перешкоджали два великих попелястих кондори. Ці хижі голошиї птах
и з очима кольору гнилої болотяної води не насмілювались торкнутися здо
бичі лева. Вони кружляли, відлітали, намірялися своїми смердючими дзьоба
ми і тікали, безглуздо ляскаючи крильми та несподівано підлітаючи. Потім
, нерухомі, вони ніби поринали в дрімоту й несподівано ж переривали її, під
водячи голови. З інших звірів не видно було нікого, крім рудої білки, що, як
блискавка, ховалася в листі; дух велетенських хижаків загонив її далеко
в нетрі чи на дно безпечних схованок.
Нао думав, що лева-велетня вернули сюди спогади про вчорашній удар списо
м, і жалкував, що так нерозважливо вчинив. Уламр був певний, що звірі пороз
уміються між собою і по черзі вартуватимуть біля схованки. Він згадав ро
зповіді старих мисливців про те, що хижаки мстиві й лихопомні. Лютість ін
коли наповнювала йому груди, і він погрозливо здіймав угору кия чи сокир
у. Та ця лютість швидко вщухла: хоч Нао й переміг сірого ведмедя, він вважа
в, що людина безсила проти цих великих хижаків. Хитрощі, до яких він вдався
в сутінках печери, не привели б ні до чого з левом-велетнем і тигрицею. Про
те іншого виходу, ніж боротьба, він не бачив. Треба було або гинути з голод
у під валунами, або скористатися моментом, коли тигриця буде сама. Та чи мо
жна ж йому цілковито покладатися на Нама й Гава?
Він здригнувся, наче від холоду, і побачив, що його товариші уважно дивлят
ься на нього. Як дужчий, він відчув потребу заспокоїти їх.
Ц Нам і Гав вислизнули з ведмежих зубів Ц не затримають їх і кігті печер
ного лева!
Молоді уламри повернули свої голови до страшної сонної пари.
Нао відповів на їхню думку:
Ц Лев-велетень і тигриця не завжди будуть укупі. Голод їх розлучить. Кол
и лев піде до лісу, ми нападемо на тигрицю; Нам і Гав муситимуть лише добре
слухатись наказів.
Слова ватажка підбадьорили юнаків, вже й сама смерть їм здавалася легшою
, коли боротися поруч з Нао.
Син Тополі, жвавіший на вдачу, вигукнув:
Ц Нам слухатиметься до останнього подиху! Другий підняв обидві руки:
Ц З Нао Гав не боїться нічого в світі.
Ватажок поглянув на них з утіхою: вони відчули, ніби світова енергія плин
е їм у груди разом з безліччю почувань, виявити їх вони не мали слів; натом
ість Нам і Гав почали трясти своїми сокирами, здіймаючи одночасно войовн
ичий галас.
Зачувши цей галас, велетенські коти заворушилися. Мисливці загукали ще д
ужче на знак свого презирства. Хижаки гнівно заревли… Після цього знову
запанувала тиша. Сонце повернулося проти лісу; дрібні звірючки, неспокій
но позираючи на заснулих хижаків, бігали понад річкою; кондори, ухопивши
шматок м'яса від сарни, довго не зважувалися вхопити ще раз; квіти тяглися
до сонця; скрізь виявлялася така безліч ознак і така впертість життя, що, з
давалося, воно опанує за землею і саме небо. Троє людей чекали з однаковим
терпінням. Нам і Гав інколи дрімали. Нао вигадував різні плани втечі Ц шв
идкі й одноманітпі, як у мамонтів, вовків чи собак. М'яса у них ще на один раз
було, але починала вже допікати спрага. Правда, зовсім нестерпною мала во
на стати хіба через кілька днів.
Коли почало вечоріти, печерний лев підвівся. Втупивши вогненний погляд н
а кам'яну схованку, він переконався, що вороги ще там. Безперечно, чи запам'
яталися йому вчорашні події, чи ні, а дух уламрів підтримував і знову розп
алював жагу помсти. Сопучи від гніву, він почав никати біля отвору схован
ки. Згадавши ж, нарешті, що укріплення так просто не візьмеш і що звідти ви
плигують кігті, він перестав бігати і повернувся до трупа сарни; від ньог
о кондори встигли одсмикати хіба дрібницю. Тигриця вже була там. Майже за
одну мить зжерли вони залишки, а потім подалися в ліс.
Побачивши, що хижаки зникли, Нам сказав:
Ц Вони пішли… Треба тікати за річку.
Ц Чи не втратив Нам своїх вух і носа? Ц заперечив йому Нао. Ц Чи, може, він
думає, що вміє плигати краще, ніж печерний лев?
Нам похнюпив голову: з-поміж ясенів чулося сопіння хижака, недвозначно с
тверджуючи слова Нао.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52