Від усіх кзамів, що були між Великою річкою, горба
ми та ясеповим ліском, лишилося тільки криваве болото. І тільки тоді лють
мамонтів ущухла.
Кзами, кому пощастило не бути на полі бою, нестямно тікали на південь. Тепе
р не було вже чого боятися їхніх засідок: вони вже назавжди відмовляться
полювати па уламрів, вопи понесуть своєму племені дивовижну новину про с
пілку північних людей з мамонтами, і цю оповідь їхні нащадки переказуват
имуть безліч поколінь.

Протягом десятьох днів мамонти спускалися в долину, ідучи берегом річки
. їхнє життя було розкішне. Чудово пристосовані до своїх пасовищ, вони нев
пинно пили з них свою силу; густа паша росла для них на березі річки, на род
ючих намулах, на чорній землі луків та у старих лісах.
Жоден звір не став їм на дорозі. Вони були господарями просторів, панами с
воїх походів і спочинків. На відміну від коней чи турів вони мали гострий
зір, тонкий нюх, чутливий дотик та гострий слух.
Великі й гнучкі, важкі, але моторні, мамонти блукали по землі, руйнували пе
репони, збирали, м'яли й виривали все, що їм було потрібне, хоботом з дрібни
ми реберцями, що звивався, як змія, давив, як ведмідь, працював, як рука люди
ни. Своїми іклами вони глибоко колупали землю, одним ударом товстої ноги
розчавлювали лева.
Ніщо не обмежувало їхнє панування. Час належав їм однаково, як і простір. Х
то б насмілився потурбувати їхній спокій? Хто б міг перешкодити їм плоди
тися в численних поколіннях?
Так міркував Нао, ідучи разом з цими велетнями. Він з захопленням прислух
ався, як стогне земля під їхньою ходою, і з гордістю придивлявся до їхніх д
овгих спокійних лав на березі, коли вони п'ють, до їхніх гуртів на пасовищі
. Всі звірі тікали, зачувши їхню ходу; птахи спускалися з неба чи злітали з
очеретів, щоб на них подивитися. Це були дні такої безтурботності й задов
олення, що, коли б не спогади про Гамлу, Нао не хотів би їм і кінця. Зрозумівш
и мамонтів, він бачив, що вони м'якші, вірніші й справедливіші, ніж люди. Їхн
ій ватажок був зовсім не те, що, наприклад, Фаум, небезпеч-пий навіть для св
оїх приятелів. Ватажок мамонтів керував табуном без погроз і лукавства.
Серед мамонтів не було жодного з такою лютою вдачею, як у Агу з братами…
Удосвіта, коли річка ще сіріла перед сходом, мамоп-ти вже підводилися з ро
сяної землі. Вогонь з тріском палав, жеручи гілля сосни, сикомори, тополі ч
и липи. В глибині лісу та понад укритою туманами річкою звірі вже знали, що
світло життя відновлюється.
Воно ширилося по хмарах, воно відбивало на них символ усього живого, що ви
кликало з темряви небуття, де без нього всі ті порфіри, кварци, гнейси, слю
да, мінерали, дорогоцінні камені, мармури спали б мерзлі й однотонні; усьо
го того, що творить форми й кольори, оживлює море, підносячії легесеньку п
ару вгору; усього, що тче рослини і м'ясо звірів.
Коли воно сповнювало важке осіннє небо, мамонти починали весело ревти, р
адіючи з тієї молодості, що завжди відчувається ранком і дозволяє цілков
ито забувати про вечір. Вони виходили на покручені затоки, на берегові ви
ступи, вони купчилися, захоплені простим і глибоким задоволенням від поч
уття однаковості свого складу, інстинктів і навіть рухів. Потім, повагом
та не поспішаючи, висмикували корінці, рвали свіжі стеблинки, паслися на
траві, хрускали каштани й жолуді, смакували грибами. До води їм подобалос
я ходити вкупі. Тоді їхній рід здавався ще численнішим, справляв ще більш
е враження.
Нао любив сходити на якийсь пагорб чи скелю, щоб дивитись, як мамонти суну
ть до річки.
Їхні спини пливли, наче хвилі по воді, величезні ноги грузлії в глині, вуха
нагадували велетенських, готових знятися, кажанів; вони хитали своїми х
оботами, наче величезними стовбурами берези, вкритої брудним мохом; їхні
ікла витягалися, наче сотні блискучих кривих вил.
Надходив вечір. Знову линула па землю, наче сивий туман, хижа ніч. Вогонь п
ідростав, уламри підкладали йому їжу. Він жваво ковтав сосну й суху траву,
давився вербою, тяжко дихав над сирими гілками і вогким листом. Зростаюч
и, ставав яскравішим і голоснішим, сушив навкруги себе землю і відгонив н
а тисячі ліктів темряву. Коли Вогонь починав надавати м'ясу, каштанам і ко
рінцям смачного запаху, підходив дивитися на нього великий мамопт. Він з
викав до Вогню, йому подобалися його теплі ласки й блиск; він стежив своїм
и розумними очима за ним і за жестами Нао, Нама чи Гава, що підкидали в крив
аву пащеку Вогню хмиз і траву.
Одного вечора мамонт підійшов ближче, ніж звичайно, витягаючи хобота і н
юхаючи дух, що йшов од чудного мінливого звіра. Він спинився нерухомо, ніб
и гранітна скеля, а потім ухопив велику гілку, потримав хвилину над Вогне
м і стиха кинув її в середину багаття. Знялася хмара іскор, а гілка зашипіл
а, зачаділа, захрустіла і врешті зайнялася. Тоді мамонт, задоволено похит
авши головою, поклав свого хобота на плече Нао, що дивився на все це не вор
ухнувшись. Остовпівши від здивування, Нао переконувався, що мамонти вмію
ть поратися біля Вогню, як і люди, і лише запитував себе, чого ж вони терпля
ть холодні й вогкі ночі.
З того вечора великий мамонт ще дужче звик до мисливців. Він допомагав їм
збирати паливо, спритно й обережно годував ним Вогонь і дрімав собі в йог
о жовтому або червоному світлі. Він розумів уже багато слів і жестів. Мова
первісних людей у ті далекі часи не вирізнялася складністю; люди розмовл
яли одне з одним лише про найпростіші, буденні речі. А проте знання світу й
розум мамонтів досягали в ту добу найвищого розвитку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52