Та ведмідь уже пізнав лукавство каменю, проти
якого мусив боротися з самого дитинства. Перше ніж людина встигла вдарит
и, він уже висмикнув голову і сховався за виступом. Гнів його не минав; вол
охаті боки ходили ходором, кров стугоніла в скронях, штовхаючи на нерозв
ажливі вчинки. Але ним керував мудрий інстинкт, що звик зважувати й на обс
тавини. Зранку оце вже вдруге ведмідь мав нагоду пересвідчитися, що люди
на якимсь незрозумілим для нього способом здатна завдати йому болючих у
дарів. Він починав коритися долі.
Ведмедиця грізно ревла ззаду, зустріч з двоногими істотами нічого її не
навчила, бо вона не постраждала від них, а як голос самця закликав її до об
ережності, то вона спинилася, гадаючи, що попереду зустрілася якась прир
одна пастка. Їй і на думку не могло спасти, щоб небезпека могла йти від нік
чемних істот, які поховалися за виступом.

Розділ дев'ятий
СКЕЛЯ НА БЕРЕЗІ

Деякий час Нао горів бажанням знищити хижаків. Злість опанувала його сер
це. Пронизуючи очима пітьму, він тримав напоготові гострий спис. Але ведм
ідь не висувався, самиця його не підходила, і Нао потроху заспокоївся; пот
ім же він згадав, що час минає, а йому треба ще завидна дістатися до рівнин
и. Тоді з серцем пішов вія на світло, що з кожним кроком яскравішало. Прохі
д раптом поширшав, і уламри в один голос скрикнули, коли побачили важкі ос
інні хмари над дикою безмежною, всіяною камінням, вибоїстою рівниною.
Адже цю країну вони добре знали. Вони змалечку пробігали цими лісами, сте
пами та горбами; переходили ці болота, отаборювалися на березі цієї річк
и чи під кручами цих горбів. Ще два дні ходу Ц і вони дістануться до Велик
ого болота, куди уламри завжди вертаються з війни чи полювання і звідки в
они, як каже старовинна легенда, ведуть свій рід.
Нам сміявся, як мала дитина, Гав у радісному захопленні простягав руки, а Н
ао стояв нерухомо, схвильований безліччю спогадів.
Ц Ми знову побачимо плем'я!
Всі троє вже відчували близькість рідного табору. Він ввижався їм усюди:
і в пишному уборі осінніх дерев, і в спокійних водах річки, і у величаних х
марах, що пливли по небу. Та й місцевість мала зовсім інший вигляд, ніж там,
далеко позаду, на південному сході. Вони надували тепер лише щасливі дні.
Нам і Гав, що так часто зазнавали горя від жорстокості старших та важких к
улаків лютого Фаума, тепер ночували безмежну ніжність до рідного племен
і. Вони гордовито поглядали на невеличкі вогники, що їх пронесли живими ч
ерез стільки пригод у боротьбі, знесиленнях і муках. Нао шкодував, що йому
довелося пожертвувати своєю кліткою: забобони глибоко коренилися в йог
о мозкові. Та хіба ж він не ніс камінчики, що мають у собі Вогонь, хіба не зна
в секрету, як його звідти видобувати? Однаково! Він дуже був би радий сам з
берегти трішечки цього блискучого життя, відвойованого у кзамів…
Спускатися було важко. Осінь принесла з собою багато нових обвалів та щі
лин. Уламри мусили використати сокири й списи. Коли мисливці вже дістали
ся до рівнини, остання перешкода лишилася за плечима: тепер перед ними ле
жала рівна, добре знана дорога. Повні радісних надій, уламри вже звертали
менш уваги на безліч тих пасток, що трапляються навкруги і підстерігають
живі істоти.
Так ішли аж до смерку. Нао шукав доброго місця на березі річки, де хотів зу
пинитись на спочинок. День поволі згасав під важкими хмарами. Зловісний
червоний відблиск поплив по землі; розляглося в повітрі виття вовків і д
овга сумна гавкотня собак; полохливими зграями бігали вони в кущах та по
під лісом. Число їх здивувало мисливців. Очевидно, якесь переселення тра
воїдних вигнало їх із сусідніх місцевостей у цей багатий на здобич куток
. І, очевидно, вони вже встигли його спустошити, бо їхнє виття було голодни
м, їхнє нишпорення було якесь гарячкове. Знаючи, що коли вони бігають згра
ями, то їх треба боятися, Нао прискорив ходу. Через деякий час уже збилося
дві великі зграї: праворуч Ц собаки, ліворуч Ц вовки. Бігши одним слідом
, вони часом спинялися, щоб гарчанням налякати одна одну. Вовки були вищі з
ростом і м'язистіші, але собаки переважали їх кількістю. Чим швидше пітьм
а їла вечірні сутінки, тим дужче блищали їхні очі. Нам, Гав і Нао помічали с
илу зелених вогників, що роїлися, наче світляки. Тоді уламри відповідали
на виття голосним бойовим кличем, після чого всі ці вогники віддалялися.

Спочатку звірі тримались оддалік, а як почало зовсім темніти, то стали на
ближатися: вже досить ясно можна було чути тупотіння їхніх м'яких лап. Соб
аки виявляли більше зухвальства. Декотрі з них випереджали людей, потім
раптом спинялися і або плигали з лютою гавкотнею, або лукаво підкрадалис
я. Вовки, збентежені тим, що їх випереджають, сунули всією зграєю, ріжучи п
овітря своїм виттям. Здавалося, між обома зграями ось-ось спалахне бійка.
Собаки, зімкнувши тісно свої лави і добре усвідомлюючи свою чисельну пер
евагу, ладналися дати відсіч. Вовків же гризла за серце люта нетерплячка.
В останніх відблисках попелястого смерку обидві зграї стояли одна прот
и одної наїжачившись та здіймали великий галас.
Але бійки не сталося. Кілька звірів, голодних і знахабнілих, знову побігл
и за людьми, і їх приклад потяг за собою і зграї. Голодні собаки й вовки біг
ли поруч, погрожуючи одні одним. Це вперте переслідування нарешті стурбу
вало людей. На заході вже майже зовсім потемніло, і посеред безлічі агрес
ивних ворогів уламри відчули подих смерті.
Купка собак випередила Гава, що йшов ліворуч, і одна з них, завбільшки з во
вка, спинилася, вищирила зуби й плигнула.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52