Нао не зразу пішов за його прикладом. Він хотів іще раз, подивитися на Гамл
у. Вона стояла під ясеном за гуртком ватажка Ц Гуном з дідами. Нао підійшо
в і побачив, що вона нерухомо й задумливо дивиться на луг. Дівчина прибрал
а собі голову квітками та лататтям, що ясніло, як місяць. Шкіра в неї ніби с
яяла, одлискуючи, наче поверхня річки чи зелене листя дерев.
Побачивши її, Нао раптом відчув жагу життя, бурхливе й невгасиме бажання
жити. Груди йому так стиснуло, що від ніжності й гніву він ледве міг дихати
: всі, хто стояв між ним і Гамлою, були йому так само ворожі, як сини мамонта
чи людожери.
Він звів озброєну сокирою руку і сказав:
Ц Дочко Болота! Нао або не вернеться й зникне в землі, воді чи в череві гіє
ни, або ж поверне уламрам Огонь. Він принесе Гамлі черепашок, блакитних ка
мінчиків, зуби леопарда і роги зубра.
На ці слова вона звернула на нього очі, повні тремтячої радості дитини. Ал
е тут Фаум нетерпляче гукнув:
Ц Сини Зубра вже зникли за тополями! Тоді Нао рушив на південь.
Нао, Гав і Нам ішли степом уже цілий день. Степ був ще зелений, вітер переко
чував смарагдові хвилі, наче морські вали. Його трава гнулася під вітром,
тріскалася під сонцем, сіяла в повітря незліченне багатство пахощів. Сте
п був грізний і плодючий, суцільний у своїй масі, різноманітний у подроби
цях; він плодив звіра не менше, ніж квіток, а птахів Ц як і різного насіння.
Поміж зелених просторів та острівців дроку й ялівцю маячили подорожник
и, васильки, шавлія, козелець, деревій, смілка й жеруха. Подекуди гола земл
я жила ще повільним життям мінералів, виставляючи первісну голизну, де р
ослинність ще не могла вчепитися своїм цупким корінням. Потім знову миго
тіли рожі, шипшина, волошки, конюшина та кущики зірчастого глоду.
За горбами йшли долини; по болотах снували комахи и плазуни; наче гори, вис
ували свої спини велетенські валуни; гасали сарни, зайці, сайгаки; пробіг
али вовки й собаки; знімалися дрохви й куріпки; пливли в повітрі дикі голу
би, журавлі й ворони; бігли табуни коней, онагри
Онагри Ц дикі осли.
та лосі. Сірий ведмідь з вдачею великої мавпи й носорога, дужчий за т
игра і майже однаково небезпечний, як і лев-велетень, блукав по зеленому л
угу; на обрії виднілися зубри.
Нао, Нам і Гав отаборилися на ніч під одним з горбів. Вони не пройшли ще й де
сятої частини степу, його трава хвилювалася перед ними, наче море. Місцев
ість була рівна, одноманітна, сумна; хмари в вечірніх сутінках спливалис
я і знову розпливалися, щоб утворити інші фантастичні фігури. Дивлячись,
як жевріють вони в промінні сонячного заходу, Нао мріяв про маленький во
гник, здобувати який він оце вирушив. Досить було, здавалося, лише зійти на
горб і простягти соснову гілляку, щоб ухопити іскру з небесного багаття,
яке палало на заході.
Хмари пригасали. Рожеві відблиски ще довго мерехтіли на обрії, а потім од
ин по одному почали спалахувати блискучі камінчики зірок. Подих ночі про
нісся над землею.
Звикши на варті до огнища, до цієї Вогненної загорожі від моря темряви, На
о відчував тепер своє безсилля. Щохвилини могли з'явитися сірий ведмідь
або леопард, тигр, лев, хоч вони й рідко заходили в глиб степу; череда зубрі
в могла жартома затоптати тендітне тіло людини; зграя вовків відчувала в
собі силу великих хижаків, а голод надавав їм сміливості.
Воїни повечеряли сирим м'ясом. Вечеря була сумна: вони звикли до запаху см
аженого м'яса. Нао став на першу варту. Весь він був сповнений враженнями н
очі. Син Леопарда являв собою якесь дивне створіння, що відчувало найтон
ші процеси життя світу: своїм зором він схоплював ледве помітні бліді ко
нтури, політ нічних птахів і комах, ходу звірів і плазування гаддя; він зда
леку відрізняв скавчання шакалів, регіт гієни, виття вовків, клекіт орла,
сюрчання коників; носом він ловив аромат закоханої квітки, бадьору свіжі
сть трави, сморід хижаків. Шкіра відчувала в найменшому подиху вітерця х
вилю прохолоди або віяння сухого жару. Він жив усім, що сповнювало собою П
ростір і Час.
Та це життя було зовсім не безжурне; воно було тяжке, повне загроз. Все, що т
ворило його, могло його й зруйнувати; воно ж могло встояти лише обережніс
тю, силою, хитрощами, невтомною боротьбою проти ворожих стихій.
Нао щохвилини вичікував з темряви гострих ікол, вогненного ока плотожер
них хижаків. Більшість їх уже знала людей за звірів дужих і не спинялася б
іля них. Пробігли гієни із страшнішими, ніж у левів, щелепами: вони не люби
ли боротьби, звикши до стерва. На хвилинку спинилася зграя вовків; вовки з
нали, що їхня сила в численності, й оцінювали її майже як рівну силі уламрі
в. Однак вони не були надто голодні і побігли слідом за сарнами. Потім з'яв
илися схожі на вовків собаки; вони довго гавкали навколо горба, а декотрі
нишком підкрадалися ближче. Вони не дуже охоче нападали на двоногих звір
ів. Колись їх дуже багато було біля табору племені. Вони їли різні недоїдк
и і брали участь у полюванні. Двох з них Гун приручив був, годуючи їх кишка
ми та кістками. Але вони загинули під час полювання на кабана, а приручити
інших не довелося, бо всіх їх було винищено з наказу Фаума, коли він став в
атажком племені.
Спілка з собаками дуже цікавила Нао; в ній він вбачав нову силу, більшу без
пеку, новий засіб поширити могутність людини. Але тут, у степу, лише з двом
а воїнами, він мусив стерегтися собак. Він охоче уклав би з ними спілку, ко
ли б їх було лише кілька, а не ціла зграя.
Тим часом вони звужували своє коло і гавкотня стихла, так що можна було чу
ти уривчасте дихання.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52