Тричі на день приносив йо
му оберемок смачної трави і довгий час просиджував біля нього, силкуючис
ь зрозуміти його мову та навчити його розуміти свою. Мамонт охоче слухав
людське слово, трусив головою і ніби міркував над ним. Тоді Нао думав:
«Великий мамонт розуміє Нао, а Нао ще не розуміє мамонта».
Однак мамонт добре розумів жести, коли йшлося про їжу. Якщо мисливець кри
чав: «Ось!» Ц то мамонт негайно з'являвся на крик, навіть коли Нао не було в
идно, просто на голос. Він знав, що Нао вже мас для нього корінці, свіжі стеб
ла й фрукти.
Поволі вони засвоїли собі звичку інколи кликати один одного й без ніяког
о приводу. Мамонт для того просто зм'якшував свій крик, а Нао голосно вимов
ляв один чи два звуки; їм дуже подобалося бути вкупі. Людина сідала на земл
ю, а мамонт блукав біля неї, інколи для забавки обережно підкидаючи її хоб
отом угору.
Для досягнення мети Нао наказав своїм юнакам, щоб вони теж призвичаїлись
шанувати двох інших мамонтів, що після велетня були теж ватажками табун
а. А що мамонти вже й перед тим звикли до мисливців, то тепер охоче виявлял
и до них повну лагідність. Нао навчив також юнаків, як треба привчати мамо
нтів до свого голосу, і вже на п'ятий день велетні стали приходити на покли
к Нама й Гава.
Уламри почували себе дуже щасливими. Одного вечора, перед тим як почало с
меркатися, Нао назносив купу хмизу й сухої трави і пасмілився випустити
на неї Вогонь. Повітря було свіже, досить сухе й спокійне, вітру майже не б
уло помітно. Спочатку пішов чорний дим, а потім з'явилося чисте, тріскуче,
рожеве, як. світання, полум'я.
Мамонти збіглися звідусіль, витягаючи свої великі голови та неспокійно
блискаючи очима. Більш лякливі з них почали ревти. Авжеж, вони знали Вогон
ь! Вони вже зустрічали його і в лісі, і в лузі, коли з неба падала блискавка;
він гнався за ними з лютою тріскотнею; його подих пік їм груди, його зуби п
рокушували їхню товсту шкіру. Найстаріші мамонти знали своїх товаришів,
які були охоплені полум'ям і не повернулися більше. З побоюванням і триво
гою дивилися вони на полум'я, навколо якого стояли малі двоногі істоти.
Розуміючи їхнє невдоволення, Нао наблизився до великого мамонта і сказа
в:
Ц Огонь уламрів не може втекти, він не може перескочити на дерева, не мож
е напасти на мамонтів. Нао посадив його на голій землі, де він без Нао не зн
айде собі їжі.
Велетень підсунувся на десять кроків до полум'я, став роздивлятись па нь
ого і заспокоївся. Він сам відчув якесь невиразне довір'я до Вогню, бачачи
, що його слабосилі приятелі ставляться до нього так спокійно. А як його тр
ивога чи спокій довгі роки були знаком для табуна, то й усі мамонти поволі
заспокоїлися, не боячись більше нерухомого Вогню уламрів. Для них це був
не той Вогонь, що колись налякав їх у степу.
Таким чином, Нао міг уже підтримувати полум'я і проганяти темряву. Того ж в
ечора він з величезним задоволенням поласував печеним м'ясом, коріпцями
то грибами.

На шостий день присутність кзамів стала для улам рів просто нестерпною.
Нао вже цілком одужав, і бездіяльність гнітила його, кликали до себе півн
ічні рідні простори. Побачивши кілька волохатих постатей попід платана
ми, він спалахнув гнівом і закричав:
Ц Кзами не покуштують м'яса Нао, Гава й Нама! Потім він зібрав своїх товар
ишів і сказав їм:
Ц Ви покличете мамонтів, з якими заприятелювали, я ж поведу великого ват
ажка. Вкупі з ними ми поб'ємо людожерів.
Сховавши Вогонь у певному місці, уламри вирушили в дорогу. Коли мамонти в
ідійшли від табуна, мисливці почали давати їм траву й пагони, а Нао інколи
ніжним голосом балакав з ними. Через деякий час, однак, велетні завагалис
я. Очевидно, ватажка турбувала свідомість відповідальності за покинуте
стадо. Він спинявся, повертав голову на захід. Потім став зовсім. Коли Нао
знову покликав мамонта, той і собі теж покликав Нао. Син Леопарда поверну
вся, поклав руку на хобот спільника і сказав:
Ц Кзами поховались у кущах. Коли мамонти допоможуть нам розбити їх, кзам
и не насміляться потім блукати навколо табуна.
Ватажок мамонтів не ворухнувся. Він увесь час оглядався назад, на свій та
бун, бо повинен був піклуватися про його долю. Нао ж, знаючи, що кзами похов
алися дуже близько, не міг зректися свого нападу. Разом з Намом і Гавом він
кинувся в кущі. Засвистіли списи, і кілька кзамів виткнулося з-за кущів, щ
об краще цілити в уламрів. Нао голосно й пронизливо покликав мамонтів. Аж
тепер мамонт зрозумів, чого в нього просять. Він дико ревнув, скликаючи та
бун, і з двома своїми товаришами стрімголов рушив на людожерів. Нао з києм
, Нам і Гав з сокирами та списами бігли попереду, войовниче вигукуючи. Нейм
овірно перелякані, кзами сипнули врозтіч по чагарнику, але лютість уже о
панувала мамонтів: вони напали на кзамів, як напали б і на носорогів, а на д
опомогу їм з берега біг увесь табун. Дикий тріск супроводжував біг цих ст
рашних тварин; куди тільки сягало око, на всьому просторі звірі, що були сх
овались у своїх притулках Ц вовки, шакали, козулі, олені, коні, сарни, сайг
аки, кабани, Ц щодуху гнали світ за очі, ніби від поводі.
Великий мамонт перший наздогнав одного з утікачів. Кзам упав на землю, ви
ючи від жаху, але гнучкий хобот ухопив його і з десяти ліктів шпурнув на зе
млю, потім товста нога роздушила ворога, як комашку. Другий людожер знайш
ов свою смерть під іклами іншого мамонта, третій, ще зовсім молодий воїн, г
инув з виттям і риданням у передсмертних корчах.
Тут добіг нарешті табун. Він затопив чагарник, як приплив моря, земля захо
дила під ним, наче груди.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52