Юнак нервово кинув списа, і поран
ений у ребра звір, голосно виючи, завертівся на землі. Гав добив його довбн
ею.
На передсмертний зойк прибігла ціла зграя; собак єднала вища, ніж у вовкі
в, солідарність, і коли якійсь одній загрожувала небезпека, то вони здатн
і були напасти навіть на великих хижаків. Нао занепокоївся, чи не нападе н
а них уся собача зграя. Він покликав Нама й Гава, щоб укупі налякати собак.
Мисливці щільно притиснулися один до одного, собаки, спантеличені такою
відсіччю, загарчали. Коли б лише одна насмілилася напасти, всі посунули б
за нею, і назавтра кістки людей уже біліли б на широкому полі…
Тут Нао раптом кинув списа, і одна з собак перекинулася з пробитими грудь
ми. Ватажок ухопив її за задню лапу і шпурнув у зграю вовків. Поранена соба
ка впала поміж них, і звірі, роздратовані голодом та духом крові цієї легк
ої здобичі, почали гризти ще живе тіло. Тоді собаки, забувши про людей, куп
ою сипнули па вовків.

Не чекаючи закінчення бійки, мисливці кинулися навтіки. Туман свідчив пр
о близьке сусідство річки, і Нао іноді помічав її блиск. Двічі чи тричі він
зупинявся, щоб визначити правильний напрямок. Нарешті, вказуючи на якус
ь сіру масу над берегом, він сказав:
Ц Нао, Нам і Гав сміятимуться тепер і з вовків, і з собак.
Це був великий, майже кубічної форми стрімчак, заввишки в п'ять чоловік, ку
ди можна було дістатися лише з одного боку. Нао, знавши його вже давно, виб
рався на нього в одну мить. Коли Нам і Гав теж піднялися за ним, вони опинил
ися на рівній площині, на якій рослії кущі й ялинка. Тут вільно могли б роз
ташуватися тридцять чоловік.
Внизу, в сірій пітьмі на рівнині йшла люта війна вовків і собак. Дикий гала
с і скавчання пронизували вологе повітря, а мисливці раювали собі в своє
му безпечному куточку.
Захрустіло гілля, запалало червоне вогнище, оповившись жовтим димом, і в
еселе світло його попливло по воді. Від самотнього стрімчака в обидва бо
ки тягся зовсім голий берег; очерет, верби й тополі росли оддалеки, і видно
було все в двадцять разів далі, ніж можна кинути списом.
Нічні тварини тікали від Вогню й ховалися або, навпаки, приваблені світл
ом, підбиралися до нього. З сумним криком сідають на осокір дві сови; кружл
яють хма-роіо'кажани; до смерті налякані шпаки летять на той бік; сполохан
і крячки шукають затінку; довгі риби випливають з глибини, граючи під срі
блястим туманом перловими та мідними стрілками. Червоне світло вихоплю
є з темряви здоровенного кабана, що зупиняється проти вогнища, великого
оленя з тремтячою спиною та закинутими назад рогами, хижу рись із трикут
ними вухами та лютими мідно-жовтими очима, що блискають на Вогонь між дво
ма гілками ясена.
Люди знають свою силу. Вони мовчки їдять печене м'ясо, радо гріючись біля В
огню. Плем'я близько. Скоріше, ніж на другий вечір, вони побачать води Вели
кого болота. Нама й Гава зустрінуть уже як справжніх воїнів; уламри належ
но оцінять мужність, стійкість і завзяття, виявлені хлопцями в поході, та
стануть їх боятися. Нао візьме Гамлу і буде вождем після Фаума… Їхня кров
аж кипить од надій, і хоч думка в них коротка, проте їхній інстинкт повсякч
ас малює їм яскраві й хвилюючі картини. Еони молоді ще молодістю світу, що
для нас уже ніколи не повернеться. Навкруги все широке, все молоде… Самі в
они не уявляють собі кінця свого життя, і смерть для них Ц то швидше страш
на байка, ніж реальність. У небезпечні хвилини вони одразу жахаються її, а
потім вона відсувається, зникає, поглинута їхньою життєвою енергією. Якщ
о й страшні випадкові нещастя, які щохвилини виникають в образі звіра, го
лоду, холоду, хвороб та різних катастроф, то, ледве вони минають, люди вже н
е бояться їх, їм аби лише був захисток та їжа, і їхнє життя завжди буде свіж
е, як джерельна вода…
Нараз у темряві розлягається страшний рик. Кабан тікає, олень гарячково
плигає, притиснувши роги щільніше до спини та тремтячи до самих кісток. П
ід осиками з'являється якась невиразна фігура, і ось уже видно гнучке мог
утнє тіло, що виявляє свою незрівнянну силу в кожному рухові. Нао ще раз ма
є нагоду бачити лева-велетня. Все живе повтікало, все навкруги стало мерт
вою пустинею. Велетенський хижак наближається неспокійно. Він знає жвав
ість, сторожкість, гострий нюх, обережність тих, на кого має намір напасти
. Ця земля, де його родаки майже вимерли, холодна й бідна; жити йому тут можн
а ледве не через силу, і голод повсякчасно гризе йому шлунок. А ще гірше йо
му, коли він спарується: добувати їжу з кожним днем стає все важче навіть т
ам, на півдні Ц в теплих долинах. І цей велетень, блукаючи тут, у краях Вели
кого болота, напевно, не залишить нащадків.
Хоч і яка висока та крута скеля, а все ж Нао здригається до п'ят. Він перевір
яє, чи добре загороджує вузький прохід Вогонь, і хапається за довбню та за
списа. Нам і Гав теж готуються до бою, і всі троє ховаються за каміння, щоб ї
х не було видно.
Лев-велетень зупиняється. Стоячи на своїх мускулястих лапах, він дивить
ся на яскраве світло, що бентежить спокій темряви. Він знає, що це не світл
о дня і не те холодне світло, що часом заважає вночі його засідкам. Ні, він н
евиразно пригадує те полум'я, що їсть степ, дерево, спалене блискавкою, і н
авіть огні людей, з якими кілька разів зустрічався в тих краях, звідки виг
нали його голод, повідь чи посуха, де ніщо не може жити. Він вагається, рика
є і люто б'є себе хвостом, потім наближається, щоб принюхатись. Пахощі плив
уть ледве помітні. Вони спочатку йдуть угору, а спустившись, уже тануть і с
лабнуть, до того ж вітрець односить їх на річку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52