Тепер вони вже жалкували за знехтуваною здобиччю. Вони біг
али навколо гієн, несподівано для них починали голосно вити, удавали, ніб
и хочуть напасти, вигадували всякі інші хитрощі і були задоволені, що хоч
турбують своїх ворогів.
А ті з лютим гарчанням шматували труп. Звичайно, для них він мав би кращий
смак, коли б був гнилий, з хробаками, але вони вже давно добре не наїдались,
та й присутність вовків підбадьорювала їхню зажерливість. Спочатку вон
и з'їли кишки, потім, строщивши своїми дивовижними зубами ребра, видерли с
ерце, легені, печінку і довгий шорсткий язик, висолоплений перед смертю. Б
уло так гарно підживляти тіло стервом, так приємно було наїдатися, заміс
ть блукання по полю з порожнім шлунком та занепокоєною головою. Вовки до
бре це розуміли, марно нюхаючи з самого вечора різні запахи повітря й зем
лі.
Розлючені невдачею, деякі з них пішли досліджувати валуни, а один навіть
просунув у отвір свою голову. Нао зневажливо штрикнув його списом, поціл
ивши в плече. Звір жалібно завив, поплигавши геть на трьох лапах. Потім різ
ко й дико завили всі, безсило погрожуючи. Їхні руді тіла хиталися під міся
чним світлом, очі горіли жагою й страхом, на зубах проступала піна, тонкі м
іцні лапи злісно гребли землю: голод ставав нестерпним. Але, знаючи, що за
камінням засіли істоти хитрі й дужі, яких можна захопити лише несподіван
кою, вовки перестали метушитись і оточили каміння. Деякі сиділи на задні
х лапах, роззявивши пащеки, деякі неспокійно терлися один об одного свої
ми спинами. Вожаком був один великий з сивою шкурою та рудими зубами вовк;
його слухались, позираючи на нього та уважно принюхуючись.
Нао був певний, що вони мають свою мову, розуміють один одного, коли влашто
вують засідки, обступають дичину, чергуються під час полювання, коли діл
ять свою здобич. І він поглядав на них з цікавістю, ніби на людей, силкуючи
сь розгадати їхні наміри.
Частина зграї перепливла річку, інші ж розпорошились по лісі. Чути було л
ише гарчання гієн біля трупа тигра.
Місяць, хоч менший, але ясніший, пригасив зірки. Слабші з них зникли, дужчі
ж ледве блимали і наче танули в хвилях. Тривожний спокій оповив ліс і степ
. Тільки іноді без найменшого шелесту пролітав у блакитному повітрі на с
воїх волохатих крилах пугач та хорами скрекотали жаби, повилазивши на бе
режок і листя латаття; металися нічні метелики, рятуючись від кажанів, що
гасали собі в сутінках ночі.
Нарешті розляглося вовче виття. Воно йшло одночасно з-за річки і з глибин
и лісу. Нао зрозумів, що вовки оточили якусь здобич. Йому не довго довелося
чекати, щоб упевнитися в правильності свого здогаду. На поле вилетів яки
йсь звір, ніби кінь з вузькими грудьми, з рудою смугою вздовж хребта. Він б
іг так швидко, як бігають олені, а за ним гналося троє вовків, які, не бувши т
акими прудкими, покладалися на свою витривалість чи на якийсь щасливіш в
ипадок, що допоміг би їм зловити свою жертву. Та вони й не силкувалися бігт
и що було духу, своїм виттям вони лише давали знати товаришам, які поховал
ися по засідках. Ті ж за хвилину вискочили навперейми. Дикий осел побачив,
що тут йому не втекти. Він спинився на тремтячих ногах і почав оглядати об
рій, вишукуючи, куди тікати. З півдня, зі сходу, з заходу його обступили вор
оги. Лише на півночі, здавалося, була пролазка, де він помітив тільки одног
о старого сірого вовка. Оточений звір обрав цей напрям. Старий вовк, начеб
це йому було цілком однаково, дозволив утікачеві наблизитись, але коли т
ой намірився шугнути повз нього, він раптом голосно завив. Тоді на горб на
шляху втікача вискочило ще троє вовків.
Дикий осел з довгим зойком спинився. Він відчував навкруги себе муку й см
ерть. Його оточили тісним колом саме тоді, коли він уже збирався вирватис
я на вільний простір. Його хитрощі, легкі ноги, сила Ц все де раптом зради
ло його. Він кілька разів повертав голову до цих істот, що не живуть ні тра
вою, ні листом, лише живим м'ясом, тупо благаючи у них жалю. Вони ж, перегукую
чись, затягли коло; їхні очі палали, і в кожному погляді він бачив смерть. Б
оячись твердих копит, вовки силкувалися задурити жертву; передні удавал
и, ніби нападають, щоб вона перестала оглядатися на боки… Найближчі підб
ігли вже на кілька ліктів. Тоді, поклавши ще раз надію на свої визволитель
ки-ноги, зацькований звір прожогом сіпнувся вперед, щоб розбити коло і вт
екти. Він перекинув одного вовка, покотив другого. Чарівний простір уже р
озкривався перед ним. Але зненацька повий хижак учепився втікачеві в реб
ра, а з ним і інші вп'ялися в нього гострими зубами. З відчаю осел хвицнув Ц
один вовк з розбитими щелепами покотився в траву, але горло вже було прок
ушене, ребра закривавлені, пара ніг хруснула під зубами. Осел поточився, о
бліплений купою вовків, що вже їли його живцем.
Нао деякий час бачив це тіло, звідки ще вилітай хрип, скарги обурення прот
ії смерті. З радісним гарчанням вовки хапали тепле м'ясо, пили гарячу кров
; життя пливло в їхні ненажерливі шлунки. Іноді дехто із старих знепокоен
о озирався на зграю гієн: їм більше припала б до смаку ця делікатніша та ме
нш отруйна страва, але вони добре знали, що навіть полохливі звірі набира
ються відваги, щоб боронити зароблене важкою працею. А гієни ж бачили й по
лювання на дикого осла, і перемогу вовків. Отже, вони мусили задовольнити
ся жилавий тигрячим м'ясом.
Місяць проплив півшляху до зеніту. Гав змінив Нао на варті. Невиразно вид
нілася річка, котячи в повному спокої свої хвилі. Зненацька тиша ожила, у г
ущавині затріщали чагарники.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52