Зграї вовків і собак вистежую
ть слабих, поранених та потомлених звірів. Скрізь гомозиться дрібна звір
ипа: зайці, кролі, польові миші, гадюки й ужі; черви, хробаки, гусінь; коники,
комашки, жужелиці; свинки, бабки, довгорожці, джмелі, оси, бджоли, шершні й м
ухи; білани-капустянки, довгоносики, цвіркуни, світлячки, хрущі, таргани…

Річка несла з собою гниле дерево, пісок, глину, трупи, листя, стовбури, корі
ння.
Нао любив її могутні хвилі.
Він з захопленням стежив за ними очима, як вони переможними лавами бігли
в осінньому роздратуванні. Вони бились об острови і налітали на береги л
ютими горами піни, широкими, рівними, як озеро, просторами, малахітовими в
ирами Ц все це на бризки розбивалось об стрімкий берег, пінячись та моло
до, жваво й захоплено ревучи.
Уламр визнавав Воду, як і Огонь, за незліченну істоту. Як і Огонь, вона змен
шується, росте з непомітної краплинки і шириться по величезних простора
х, поїдаю-чи звірів і людей; вона падає з неба і напуває землю; невтомно їст
ь кручі, тягне каміння, пісок і глину; жодна рослина чи звір не можуть жити
без неї. Вона свистить, реве, гуде; вона співає, сміється й плаче; вона прохо
дить там, де не пройде найдрібніша комашка; її чути під землею; вона слаба
в криничці, дужчає в струмені, могутня, як мамонт, у річці, широка, як ліс, у в
еликій річці. Вона спить у болоті, відпочиває в озері, моторна в ручаях, во
на перекидається на порогах, плигає, як тигр чи муфлон, на водоспадах.
Так міркував Нао перед могутніми водами. Однак треба було знайти притуло
к. Можна розташуватися на якомусь з островів, але, даючи спокій від звірів
, він не забезпечував од людей; острів зв'язав би вільний рух, зробив би нем
ожливим завоювання Вогню, сприяв би всякій ворожій засідці. Нао волів кр
аще лишитися на березі. Він вибрав для спочинку високу скелю, яка трохи па
нувала над місцевістю. Боки її спадали сторч, а шпиль являв собою площину,
де вільно могло б уміститися десять чоловік.
Розшуки притулку уламри закінчили вже смерком. Між ними та їхніми ворога
ми була чимала відстань, що давало їм безпеку майже до ранку.
Було холодно. Кілька хмарок пливло над червоним заходом.
Сидячи за вечерею з сирого м'яса, горіхів та грибів, мисливці в присмерках
оглядали місцевість… Пригасле світло дозволяло ще бачити коли не той бе
рег, то острови. Пробігли осли; спустився до води табун коней. Це були крем
езні звірі, скуйовджені гриви збільшували їхні голови. їхні рухи милувал
и око; очі, широкі й свавільні, горіли блакитним огнем, вічна турбота за св
оє життя тримала їх у постійній напрузі. Нахилившись над водою, вони поха
пцем пили воду, сповнені страху й недовіри. Швидко напившись, коні так сам
о швидко й утекли.
Ніч огортала землю своїм попелястим крилом. Вона панувала вже на сході, б
орючися з рожевим пурпуром на заході. Несподівано повітря розітнув рев.

Ц Лев! Ц прошепотів Гав.
Ц На березі безліч здобичі, Ц відповів йому Нао. Ц Лев розумний: він пли
гне швидше на антилопу або оленя, ніж на людей.
Рик віддалився, потім загавкали шакали, і можна було бачити їхні легкі ті
ні. Уламри поспали по черзі до світанку, а потім знову рушили берегом.
Шлях їм перегородили мамонти. Їхній табун займав площу в тисячу ліктів з
авдовжки і втричі більшу завширшки. Вони паслися, висмикуючи молоді росл
инки з корінням. Уламри бачили їх життя Ц щасливе, упевнене, розкішне. Под
еколи вони з життєвої радості чи з повноти своїх сил починали ганятися п
о м'якій землі, жартівливо оперізуючи одне одного своїми волохатими хобо
тами. Для їхніх велетенських ніг лев-велетень був би як глина; своїми вели
чезними іклами вони виривали з корінням дуби, ламаючи їх міцними, як гран
іт, головами. І, дивлячись на їхні гнучкі хоботи, Нао не міг утриматися, щоб
не сказати:
Ц Мамонт Ц володар усього, що тільки живе на землі.
Він анітрохи не боявся мамонтів, він знав, що мамонти не чіпають звіра, кол
и той їм не надокучає. Нао ще додав:
Ц Аум, син Крука, подружився був з мамонтами.
Ц Чому ж і нам не зробити, як Аум? Ц спитав Гав.
Ц Аум розумів мамонтів, Ц відповів Нао. Ц А ми їх не розуміємо.
Однак це питання вразило його; він увесь час думав про нього, кружляючи од
далік біля табуна велетнів. Думаючи голосно, він заявив:
Ц Мамонти не мають слів, як люди. Але вони розуміють одне одного, розумію
ть і крики своїх ватажків.
Гун каже, що вони по команді стають, де їм наказано, і перед тим, як рушати в
нову місцевість, радять раду… Коли б розуміли їхні знаки, ми б уклали з ним
и спілку.
Тут він побачив велетенського мамонта, що дивився на них. Самотній, серед
молодих тополь на низькому березі, він з'їдав молоді паростки. Нао ще ніко
ли не бачив такого великого мамонта. Росту він мав більше дванадцяти лік
тів, на потилиці у нього росла густа, як у лева, грива; волохатий хобот був с
хожий на якусь окрему істоту, що скидалась і на дерево, і на велику гадюку.

Троє людей, мабуть, зацікавили його, адже не можна ж було думати, щоб вони й
ого стривожили. Тоді Нао закричав йому:
Ц Мамонти Ц могутні! Великий мамонт Ц дужчий за всіх: він роздавив би т
игра й лева, як хробаків, він перекинув би десяток зубрів одним ударом сво
їх грудей… Нао, Нам і Гав Ц приятелі великого мамонта!
Мамонт наставив свої великі вуха, вислухав розмірені звуки двоногої іст
оти, тихо похитав своїм хоботом і ревнув.
Ц Мамонт зрозумів, Ц радісно вигукнув Нао. Ц Він знає, що уламри визнаю
ть його могутність.
Потім він ще закричав:
Ц Коли сини Леопарда, Сайгака й Тополі знайдуть Огонь, вони напечуть каш
танів і жолудів, щоб подарувати їх великому мамонтові!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52