Раптом мисливець здригнувся, всі його почуття й інстинкт напружилися. Ві
н відчув, що біля огнища блукало життя, і стиха штовхнув ватажка.
Нао підхопився і собі прислухався до темряви. Нам не помилився. Навкруги
них нишпорили якісь істоти; волога рослинність і дим перебивали їхній ду
х, а все ж син Леопарда був певний, що це були люди. Тоді він розворушив огни
ще списом, підскочило червоно-жовте полум'я й осяло кілька постатей, що по
ховалися оддалік.
Нао збудив третього товариша.
Ц Люди! Ц прошепотів він.
Довго стоячи один біля одного, вони вдивлялися в темряву, але ніщо більше
не виявляло себе. Жодне шарудіння, жоден непевний дух не долітав до них кр
ізь хлюпання дощу та подихи вітру. Де ж небезпека? Чи це плем'я, чи лише кіль
ка чоловік блукає тут на самоті? І куди ж іти, щоб тікати, чи битися?
Ц Стережіть Огонь! Ц сказав нарешті ватажок.
Юнаки дивилися йому в спину, його постать меншала й блідла, наче привид, і
врешті зникла в темряві. Непомітно змінивши напрям, Нао попростував до к
ущиків, в яких ховалися люди. Вогонь допомагав йому. Сам Нао хоч і тримався
в темряві, але міг роздивлятися в рожевих сутінках. Він час від часу спиня
вся, тримаючи кия й сокиру напоготові; інколи припадав вухом до землі. Пос
увався ж Нао не навпростець, а по колу. Він так обережно скрадався по м'які
й землі, що найтонше вовче вухо не почуло б його ходи. Біля кущів Нао спини
вся. Минуло чимало часу, а він не почув і не помітив нічого, крім шелесту ли
стя та шарудіння дрібних звірят.
Тоді мисливець навскіс перейшов кущі і повернувся туди, де був досі. Чужи
х людей немає й сліду.
Віп не здивувався, бо його інстинкт йому це вже підказував, і тому подався
до горбочка, що маячив у темряві. Нао обережно піднявся на вершечок: далек
о між горбами виднівся блідий вогонь. Це був Вогонь людей. Але він горів та
к далеко, а повітря було таке густе, що ледве-ледве можна було помітити кі
лька невиразних постатей. Це були люди, але хто вони, з якого племені, розп
ізнати не можна було ніяк. Цього разу Нао так само затремтів, як колись на
березі озера. Але нині небезпека була ще більша, ніж тоді, бо чужі помітили
присутність уламрів перше, ніж ті викрили їх.
Нао повернувся до своїх юнаків, посуваючися спочатку так само обережно,
а потім і швидше, коли вже стало видно Вогонь.
Ц Люди там! Ц прошепотів він, простягаючи, руку па схід.
Ц Треба підживити Вогонь у клітках, Ц додав Нам за хвилину.
Цю справу Нао доручив юнакам, а сам заходився накидати навкруг вогнища г
ілляки, роблячії щось схоже на загорожу. Світло від полум'я тепер було вид
но добре, але сказати, чи є біля нього люди, чи ні, вороги не змогли б. Коли кл
ітки були готові й тріски для них теж, Нао наказав виступати.
Дощ переставав, а вітер ущух зовсім. Якщо вороги не переймуть їх на дорозі
й не помітять їхньої втечі, вони оточать Вогонь, що горить і далі на самоті
, та, думаючи, що його оборонятимуть, не зважаться напасти, доки не викорис
тають усіх можливих хитрощів. А тим часом уламри встигнуть далеко відбіг
ти.
Удосвіта дощ ущух. Бліде світло вибилося з безодні, зоря ледь-ледь прозир
ала крізь хмари. Деякий час уламри сходили на похилу гору. Коли вони діста
лися вершини, то побачили за собою лише степи, чагарники й ліски, одномані
тний сіро-жовтий краєвид з плямами блакитної та пожовклої рослинності.

Ц Люди загубили наш слід, Ц сказав Нам. А Нао заперечив:
Ц Люди женуться за нами!
Справді, на березі річки з'явилося спочатку дві постаті, а за ними ще з три
дцятеро. Хоч було дуже далеко, але Нао помітив, що всі вони були навдивовиж
у маленького зросту, їхньої ж зброї ще ніяк не можна було розгледіти. Вони
не бачили уламрів у схованці за деревами і час від часу спинялися, щоб пер
евірити сліди. Число їх зростало, син Леопарда нарахував уже більше п'ятд
есяти. Не можна було сказати, що вони були моторніші від утікачів.
Щоб найменш ухилятися від свого шляху, уламри мусили б перейти зараз май
же оголену місцевість, де лите подекуди росла коротенька травичка. Уламр
и так і пішли, покладаючись на втому ворога. Довгий час вони спускалися з г
ори, не відчуваючи втоми. Коли ж, обернувшись, мисливці побачили своїх вор
огів на горі, вони вже мали значний виграш у відстані.

Дедалі місцевість ставала все дужче порізаною. Зустрілося крейдяне пол
е, що ніби заклякло, скорчившись у муках; потім порослі колючками степи, вс
і у вибоїнах та згортках, де щокроку можна було провалитися в тріщину зем
лі або впасти в яму, налиту водою.
Боліт було так багато, що уламри ледве посувалися вперед, бо, обминувши од
не, натрапляли одразу ж на друге. Та врешті вони вибралися з цих боліт і ст
упили на руду землю з кількома високими та кволими соснами, оточену торф
овищами. Звідси вони побачили рівне поле, і Нао вже відчував велику радіс
ть, коли тут, як на зло, ліворуч несподівано виткнулася ватага людей уже ві
домого чудернацького зросту.
Чи це були перші, що, знавши місцевість, короткою дорогою прийшли сюди, вип
ередивши втікачів? Чи це була друга ватага того самого роду? Вони досить н
аблизились, щоб можна було добре розгледіти їхню будову тіла. Найвищий з
них ледве чи дістав би лобом до грудей Нао. Голови у них були наче без шиї, о
бличчя Ц трикутні, шкіра Ц наче руда вохра. І хоч вигляд вони мали сухорл
явих карликів, але по рухах та блиску очей можна було гадати про велику си
лу. Побачивши уламрів, вони зняли крик, схожий на воронячий галас, і погроз
ливо затрясли рогатинами та списами.
Син Леопарда дивився на них із здивуванням.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52