Нам і Гав розуміли, що небезпека чекає на них тепер значно більша, ніж усі
попередні: оповіді про людожерів могли навіяти жах. Їхня сила, мужність і
лютість не знали собі рівних у жодному іншому племені. Уламри інколи зах
оплювали й винищували їхні ватаги, коли вони були невеличкі, але куди біл
ьше гинуло самих уламрів під їхніми гострими сокирами та ясеновими киям
и.
Коли вірити Гунові, то людожери походили від сірого ведмедя. Їхні руки бу
ли довші, ніж у інших людей, їхні тіла позаростали волоссям, як у Агу з брат
ами. Живлячись трупами своїх ворогів, вони наводили божевільний жах на п
олохливі племена.
Нам і Гав тремтіли, слухаючи сина Леопарда, але покірно похилили голови н
а знак згоди.

Встали вони, ще коли серп місяця не засяяв у глибині неба. Нао заздалегідь
визначив шлях, і всі вирушили в повній темряві. Коли зійшов місяць, уламри
побачили, що збочили, а потім знову натрапили на слід. Так вони перейшли ча
гарник, потім заболочену місцевість, а далі мусили перепливти річку.
Нарешті з горбочка, заховані в густій траві, вони побачили Огонь.
Нам і Гав затремтіли від захвату; Нао застиг на колінах, хрипко дихаючи. На
решті-таки він побачив його, цей сліпучий знак людей, після тієї безлічі н
очей, пере-бутих у холоді, під дощем, у темряві, після невпинної боротьби п
роти голоду й спраги, після ведмедя, тигриці, лева-велетня!
На галявинці, оточеній соснами й сикоморами,
Сикомори Ц великі тропіч
ні дерева.
недалечко від чималої калюжі, півколом палало вогнище, жеручи свої
м полум'ям головешки. Огонь розганяв сутінки, пронизуючи їх наскрізь та о
живляючи навколо себе речі.
Іскри, ніби червоні коники та рубінові, карбункулові й топазові світлячк
и, гасали в повітрі. Полум'я підлітало червоними крильми й зникало; з-під н
ього вихоплювався дим, в'ючись угору та розпливаючись у місячному світлі
.
Полум'я корчилось, мов гадюка, ходило ніби хвиля, було подібне до хмар.
Вкрившись шкурами оленів, вовків, муфлонів, шерстю до тіла, спали люди. Сок
ири, киї й списи валялися на траві; двоє воїнів вартували. Один сидів на ку
пі хмизу, вкрившись шкурою козла та тримаючи в руках свого списа. Мідно-че
рвоні відблиски грали на його обличчі, зарослому аж по очі рудим волосся
м; його волохата шкіра була схожа на шкуру муфлона. Величезні губи висува
лися з-під плескатого з круглими ніздрями носа, руки були довгі, як у лісо
вої людини, а ноги Ц криві, грубі й короткі.
Другий вартовий тихенько ходив біля багаття. Часом він спинявся, наставл
яв вуха, втягав носом вогке повітря, що з усіх боків пливло на галявку. Він
був однакового а Нао зросту, мав величезну голову з гострими, настовбурч
еними, як у вовка, вухами; чуб і борода росли суцільними копицями, розділяю
чись невеличкими острівцями жовтої, як шафран, шкіри. Його очі фосфоресц
іювали в темряві, відбиваючи світло вогнища кривавим блиском; він мав оп
уклі груди, плескатий живіт, мускулясті стегна, гострі, як сокира, гомілки
й короткі, з довгими пальцями, ноги. Все тіло, важке й сутулувате, наче в буй
вола, свідчило про величезну силу, але про меншу, ніж в уламрів, здатність
до бігу.
Вартовий перервав свою ходу, витягши голову до горба. Його, безперечно, зб
ентежив якийсь непевний дух, що не нагадував йому ні звіра, пі людини з йог
о племені. Його товариш, чий нюх був, очевидно, не такий гострий, дрімав.
Ц Ми надто близько від людожерів, Ц пошепки зауважив Гав. Ц Вітер доно
сить їм шелест нашої ходи.
Нао похитав головою, бо більше боявся нюху ворога, аніж його зору чи слуху.

Ц Треба обійти вітер! Ц сказав Нам.
Ц Вітер дме в напрямку їхньої ходи, Ц відповів Нао. Ц Коли ми станемо за
ним, будемо йти попереду.
Йому не довелося пояснювати свою думку: Нам і Гав, так само, як і він, знали,
що, переслідуючи здобич, треба не випереджати її, раз не можна було зробит
и засідку.
Тим часом вартовий звернувся до свого товариша, щось йому кажучи. Той пох
итав головою. Вартовий зібрався вже теж сісти, але роздумав і пішов прост
о до горба.
Ц Треба відійти назад, Ц сказав Нао.
Він озирнувся навкруги, шукаючи очима перешкоди, що затримала б їхній ду
х. Біля горба ріс густий кущ. Уламри причаїлися за ним. Вітрець дув тихеньк
ий і, розбиваючись об кущ, ніс із собою дух надто слабкий, щоб людина могла
його відчути. Вартовий скоро спинився, кілька раз глибоко потяг носом по
вітря і знову повернувся до табору.
Тривалий час уламри навіть не ворушилися. Син Леопарда не спускав очей з
багаття, що догорало вдалечині. Безліч задумів, один химерніший за інший,
роїлися в його голові. Але нічого не міг придумати. Бо коли навіть за кущик
ом можна сховатися від гострого зору, коли степом можна йти так тихо, щоб о
бдурити антилопу чи дикого осла, то дух шириться в повітрі і затримуєтьс
я в слідах, знищити його можуть лише віддаль та протилежний вітер…
Тут скавчання шакала перебило великому мисливцеві думку. Він хвилину мо
вчки слухав його, а потім стиха засміявся.
Ц Ми в країні шакалів, Ц сказав він. Ц Нам і Гав спробують убити одного
з них.
Юнаки здивовано повернулися до нього, а він розвивав свою думку далі:
Ц Нао постереже в цьому кущі… Шакал хитрий, як вовк, ще ніколи людина не м
огла до нього наблизитись. Але віп завжди голодний. Нам і Гав покладуть на
землю шматок м'яса, а самі недалечко стануть напоготові. Шакал прийде Ц в
ін наблизиться і втече. Далі він знову наблизиться і знову втече. Потім ві
н почне кружляти. Коли ви не будете ворушитись, коли ваші голови й руки буд
уть як камінь, він, хоч і після довгого ваганпя, все ж шатнеться до м'яса.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52