Коли Нао повернувся, Вогонь ясно й чисто
горів собі в своїй клітці. І хоч Нао був неймовірно втомлений, хоч рана гри
зла його тіло, наче вовк, хоч у вухах гуло від гарячки, все ж син Леопарда пе
режив хвилину найвищого щастя. В його широких грудях забилася надія. Сто
ячи перед загрозою смерті, він про неї не згадував. У серці тремтіла молод
ість. Перед ним як живі постали рідні землі навесні, коли очерети разом ви
кидають свої тендітні стрілочки, коли тополі, вільхи й верби вдягаються
в свій зелений пух, коли чирки, чаплі, дикі голуби, синиці перегукуються, к
оли дощ так весело ллється з неба, наче саме життя надає на землю. І скрізь:
на воді, в траві і поміж дерев Ц усе його майбутнє вставало перед ним в об
разі Гамли.
Намріявшись біля Вогню, Нао назбирав корінців і ніжних рослин, щоб вшану
вати ватажка мамонтів, бо розумів, що для тривалості спілки її треба щодн
я зміцнювати. І тільки поставивши Нама на варту, він вибрав собі куточок п
осеред табуна і ліг відпочити.
Ц Якщо мамонти кидатимуть пасовище, Нам розбудить сина Леопарда, Ц ска
зав син Тополі.
Ц Пасовище розкішне, Ц відказав Нао. Ц Мамонти пастимуться тут аж до в
ечора.
І він заснув глибоким, як смерть, сном. Коли він прокинувся, сонце вже хили
лося до лугу. Хмари громадилися по небу й поволі затягали його жовтий дис
к. Нао відчував біль в усіх суглобах, голова йому горіла, боліла спина, але
у вухах гуло вже тихше і плече боліло менше.
Він підвівся, позирнув на Вогонь і спитав у вартового:
Ц Кзами повернулись?
Ц Вони й не йшли… Вони вичікують на березі перед островом з високими топ
олями.
Ц Це добре, Ц сказав син Леопарда. Ц Вони не матимуть Огню вогкими ноча
ми, втратять мужність і повернуться до своєї орди. Хай тепер Нам лягає спа
ти.
Поки Нам розташовувався на ліжку з листя й моху, Нао оглянув Гава, що кидав
ся уві сні. Юнак зовсім ослаб, шкіра йому горіла, дихати йому було важко, ал
е кров з грудей уже не текла.
Побачивши, що небезпека для Гава минула, Нао зпову нахилився над Вогнем з
жагучим бажанням випустити його на купу сухого хмизу.
Але він відклав це бажання на дальші часи. Треба було спочатку випросити
у ватажка мамонтів дозвіл заночувати в його таборі. Нао пошукав його очи
ма. Він, як звичайно, тримався самотньо, щоб краще наглядати за табуном та
вільніше прислухатись до оточення. Він пасся серед кущиків, що ледве вит
икалися з-під землі. Нао назбирав листу папороті та болотяної квасолі й п
опростував до великого мамонта. Побачивши його, звір покинув смикати тен
дітпі кущики, радісно захитав своїм волохатим хоботом і навіть кілька ра
зів ступнув до Нао. Бачачи людину щоразу з повними руками паші, він виказу
вав їй своє задоволення і починав теж почувати до неї певну ніжність. Мис
ливець простяг йому свій оберемок і сказав:
Ц Ватажок мамонтів! Кзами ще не покинули річки. Уламри дужчі за кзамів, а
ле їх тільки троє, а кзамів більше ніж три рази дві руки. Вони нас уб'ють, кол
и ми відійдемо від мамонтів.
Мамонт добре напасся за день, а тому папороть і квасолю їв уже повагом. З'ї
вши все, мамонт позирнув на сонячний захід, а потім ліг на землю, напівобкр
утивши своїм хоботом людину за груди. Нао зрозумів, що це знак цілковитої
згоди і що він може вільно вичікувати свого й Гавового одужання в таборі
мамонтів у повній безпеці від кзамів, лева, тигра й сірого ведмедя. Можлив
о, що йому дозволили б розпалити й ненажерливий Вогонь, щоб поласувати пе
ченими корінцями, каштанами і м'ясом.
Сонце закривавило широкий захід і підпалило розкішні хмари. Вечір був од
ночасно червоний, як калина, жовтий, як поле козельцю, бузковий, паче зимов
ець на березі восени; всі ці його вогні одбивалися у воді річки. Це був оди
н з найкращих вечорів. Він не розпливався безмежними просторами, як уліт
ку, але малював свої огненні озера, острівці та глибокі печери кольору ма
гнолій, півників і шипшини, і їх блиск чарував просту душу Нао. Він лише пи
тав сам у себе, хто ж підпалює ці безмежні простори, які люди й які звірі жи
вуть за цією горою неба.
Минуло вже три дні, як Нао, Гав і Нам оселилися в таборі мамонтів. Мстиві кз
ами все блукали по берегу Великої річки та сподівалися зловити й пожерти
людей, що пограбували Вогонь і виявилися хитрішими й дужчими за них.
Нао вже апітрішечки не боявся їх: його спілка з мамонтами зросла й зміцні
ла. Кожного ранку чимраз більше сил набиралося у нього. Рана на плечі, не б
увши глибокою, швидко заростала, у вухах більше не гуло, гарячка припинил
ася. Гав теж швидко одужував. Досить часто троє уламрів виходили на горбо
чок і глузували з ворогів.
Нао кричав їм:
Ц Чого ви блукаєте коло мамонтів і уламрів? Ви перед мамонтами Ц як шака
ли перед великим ведмедем. Ні кий, ні сокира будь-якого кзама не можуть пр
отивитися києві й сокирі Нао! Коли ви пе повернетеся до свого місця полюв
ання, ми ставитимемо па вас пастки і вбиватимемо вас.
Нам і Гав вигукували бойовий клич і трясли своїми списами, але кзами все ж
блукали по чагарниках, очеретах, серед кленів, сикомор, ясенів та тополь. Т
о тут, то там виринав або волохатий тулуб, або довгочуба голова; невиразні
постаті нишпорили і впочі. І хоч уламри й не боялися кзамів, проте ненавид
іли їхнє гидке сусідство. Воно перешкоджало їм відходити від табору та р
озвідувати місцевість. Воно нависло загрозою над майбутнім, бо скоро вже
треба було покидати мамонтів та вертатися па північ. Син Леопарда мірку
вав, яким би його чином позбутися ворога і сховати від нього свої сліди.
Він і далі уважно ставився до ватажка мамонтів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52