За час же між вечірніми сутінками і світанком її, з
давалося, всієї й не вичерпати.
Як звичайно, Нао став на першу варту. Йому не спалося. У мозку сина Леопард
а, збудженому подіями дня, роїлися образи, безладні, невиразні думки про ж
иття і смерть. Окремі розпорошені відомості поволі спліталися в одне ціл
е, творячи казку про світ. У свідомості уламрів світ був уже досить широки
м. Вони вже розуміли рух сонця й місяця, зміну світла й темряви, теплого и х
олодного часів. Вони бачили, як пливуть річки й ріки, як народжуються, стар
іють і мруть люди; вони знали вигляд, звички й силу безлічі звірів, ріст де
рев і трав, уміли обробляти списа, сокиру, кия, шкребка і дротика і вправно
орудували ними; вони розуміли також рух вітру й хмар, свавілля вітру і лют
ість блискавки. Нарешті, вони знали Вогонь Ц найстрашнішу і одночасно н
айлагіднішу з усіх живих істот, досить дужу, щоб знищити цілий степ і ціли
й ліс з мамонтами, тиграми, ведмедями, зубрами й турами.
Життя Вогню дуже цікавило Нао. Як і звірина, Вогонь вимагає собі їжі і їсть
гілля, сухі трави та масні речі, росте; кожний Вогонь родиться від Вогню, к
ожний Вогонь може вмерти. Але тіло його не знає меж, з другого ж боку Ц він
без кінця дозволяє ділити себе, і кожна частина може жити окремо. Він змен
шується, коли його позбавляють їжі, доходить до розмірів бджілки, мушки і,
проте, може відродитися через сухе бадилля і поширитись, як болото. Це і зв
ір, і не звір. У нього нема ні лап, ні здатного до плазування тіла, а віп випе
реджає антилоп; нема крил, а літає у хмарах; нема пащеки, а він дихає, гарчит
ь і червоніє; нема пі рук, пі пазурів, а він загарбує всі простори… Нао і люб
ив, і ненавидів, і боявся його. В дитинстві Вогонь кілька разів кусав його,
і Нао знав, що жалю він не має ні до кого, готовий пожерти й тих, хто його дог
лядає, похмурий, як гієна, і лютий, як пантера. Але його присутність надзви
чайно приємна; вона перемагає жорстокість холодних ночей, дає спочинок у
томленим і силу слабким.
В сутінках базальтових брил Нао з ніжним почуттям пригадував огнище рід
ного табору та гру його світла на обличчі Гамли. Місяць, що сходив, нагадув
ав йому далеке полум'я. З якого місця землі він виплигує і чому горить не з
авжди, як сонце? Він зменшується; бувають вечори, коли він горить, як бідол
ашна гілочка. Потім він оживає. Мабуть, коло нього ходять якісь Приховані
Люди і годують його в певні часи… Сьогодні він у повній силі: спочатку вел
икий, як дерево, він зменшується, сходячи на небі, але світить ще дужче. Маб
уть, Приховані Люди кладуть йому сухого дерева досхочу…
Поки син Леопарда міркував над такими речами, нічні звірі вилізли на лов
и. В траві почали сновигати полохливі тіні. Нао пізнавав рудих мишей, земл
яних зайців, агуті,
Агуті Ц лісова тварина з породи гризунів, схожа на зайця.
тендітних кам'яних куниць та гнучких, як змія, ласок; потім звідкись
вилетів, як сайгак, олень, виставивши проти місяця свої розкішні роги. Нао
оглянув його сухі ноги, тіло кольору землі й дуба, відхилені назад роги. Ол
ень швидко зникає; за ним женуться вовки, показуючи свої голови, гострі ще
лепи, тонкі й жваві ноги. У них бліде черево, рудуваті боки й спина; чорна см
уга вздовж хребта, дужі м'язи напинають карк, а вся поведінка свідчить про
їхню похмуру, лукаву вдачу, яку підкреслюють косі погляди. Вони зачули ол
еня, але ж і він відчув у вологому повітрі ночі їхню присутність і встиг уж
е відбігти досить далеко. Чутливі носи помічають, що дух здобичі вже слаб
шає, і вовки розуміють, що олеиь таки втече од них. Проте вони женуться за о
ленем через усе поле аж до лісу, а найпрудкіші біжать і в лісі. Та швидко з'я
совується, що гнатися далі нема чого. Всі поволі вертаються, почуваючи се
бе обдуреними; деякі виють і зітхають. Носи нюшкують повітря, але поблизу
нічого не чути, крім схованих за валунами людей та тигрового трупа. Люди
Ц здобич дуже небезпечна, а тигровим м'ясом вони гидують, хоч і як голодні
.
І все ж, покрутившись по-дурному біля схованки людей, вони наближаються.

Спочатку вони нишпорять навколо трупа, побоюючись якоїсь пастки. Нарешт
і більш нетерплячі зважуються. Вони підходять до голови тигра, до велико
ї напівроззявленої пащі, яка нещодавно дихала страшним, як чума, життям; о
бнюхавши тіло, вовки починають лизати закривавлені рани, та ніхто не нав
ажується гризти це терпке, повне отрути м'ясо; перетравити його можуть ті
льки шлунки орла-могильника та гієни.
Зненацька поблизу лунає вибух жалібних зойків, рик, пронизливий регіт. В
овки насторожуються. Осяяні місяцем, з'являються шестеро гієн. Вони набл
ижаються крадькома, виставляючи свої широкі груди та тіла, що тоншають д
онизу і закінчуються сухими ногами. Кривоногі, короткоморді, з щелепами,
які могли б перегризти кістки лева, з трикутними зіницями, гострими вуха
ми та шорсткою гривою, вони починають кружляти, відскакувати й плигати, н
аче коники. Вовки чують нестерпний сморід їхніх залоз.
Гієни були великого зросту, а неймовірною силою своїх щелеп могли міряти
ся з тиграми. Але билися вони лише тоді, коли нікуди було тікати, чого майж
е ніколи й не траплялося, бо ніхто із звичайних хижаків не наважувався їс
ти їхнє смердюче м'ясо; такі ж споживачі стерва, як і самі гієни, всі були за
них слабші. Хоч і певні своєї сили, гієни все ж вагалися перед вовками й кр
утилися біля них, то наближаючись, то відступаючи та інколи деручи їм вух
а своїм диким реготом. Врешті вони купою сунули на вовків.
Вовки не виявили жодного опору, але, певні своєї більшої спритності, лиши
лися поблизу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52