Ведмідь обмацав стіну і
штовхнув її: вона похитнулась.
Звір, напруживши свої м'язи, щосили працював лапами, плечем і головою, то н
авалюючись на загорожу, то тягнучи її до себе своїми блискучими пазурами
. Вишукавши слабке місце, він почав її розхитувати. Ведмідь уперто заходи
вся біля цієї роботи, тим більше певний. що руки людей були надто короткі,
щоб дістати до нього. Отже, вони залишили даремні зусилля; замість того На
о й Гав підперли стіну і спинили її хитання; Нам же висунувся в дірку, чека
ючи зручного моменту, щоб кинуті: в око звіра дротиком.
Тут нападник помітив, що слабке місце зміцніло. Ця незбагненна для темно
го звірячого розуму зміна, що суперечила його довголітньому досвіду, спа
нтеличила звіра. Звір спинився, сів на задні лапи, уважно придивився до ст
іни, понюхав її, потім труснув головою з виглядом недовір'я. Нарешті, думаю
чи, що помилився, знову вернувся до загорожі і пхнув її лапою та плечем; пе
реконавшися ж, що опір триває, він втратив усяку обережність і дико ринув
вперед.
Отвір просто гіпнотизував його; тепер він здавався йому єдиним шляхом по
трапити до печери; отже, звір кинувся до неї, забувши про все на світі. Свис
нув дротик, влучивши ведмедеві в око, але це не спинило непереможного нап
аду. Оця потвора, ця гора м'яса, де кров клекотіла, як на огні, напружила всі
свої сили Ц і загорожа розвалилася.
Нао і Гав устигли плигнути в глиб печери. Нам же опинився в страшних лапах
звіра. Він і не думав боронитися, нагадуючи захоплену великою пантерою к
озу або ж повалену левом коняку. З розкинутими руками та розкритим ротом
він безнадійно чекав на смерть. Але Нао, переборовши острах, знову відчув
запал боротьби. Так само, як Нам забув себе в покорі, так Нао цілковито від
дався боротьбі. Він шпурнув геть сокиру, що стала йому тепер непотрібною,
і вхопився обома руками за свій сукуватий дубовий окоренок.
Ведмідь побачив його. Він покинув свою слабосилу здобич, що тремтіла під
ним, і, як блискавка, повернув свої пазурі й зуби на супротивника. Одночасн
о уламр свиснув своїм києм. Зброя першою досягла своєї мети, поціливши ве
дмедеві по щелепах і одним із сучків розбивши йому ніздрі. Цей удар, хоч і
не дужий, бо влучив скоса, все ж завдав хижакові такого болю, що він скорчи
вся. Другим ударом мисливець поцілив у лоба, даремно силкуючись провалит
и його. Це привело ведмедя до тями, і він стрімголов кинувся на уламра, що т
им часом метнувся в пітьму і зачаївся за прискалком. В останню мить мисли
вець відскочив набік. Ведмідь же жорстоко вдарився об базальт. І поки він,
спіткнувшись, палав, Нао вже підскочив збоку і з бойовим Кличем щосили ви
тяг ведмедя києм по хребту. Кістки хруснули. Знесилений ударом об базаль
т, хижак захитався. Нао, новими завзяття, трощив йому ніздрі, лапи, щелепи, а
Нам і Гав пороли сокирами живота.
Коли ж нарешті жива купа перестала ворушитися, мисливці мовчки позирнул
и один на одного. Це була чудова хвилина. Безперечно, Нао був найдужчий з у
сіх уламрів, з усіх людей: адже ні Фаум, ні Гоо, син Тигра, ніхто інший з диво
вижних героїв, про яких інколи пригадував Гун-Сухі Кістки, ніколи не могл
и подолати сірого ведмедя, та ще й звичайним києм. І нова легенда народила
ся в серцях юнаків, щоб переходити в низку поколінь, підбадьорюючи їхні н
адії, аби лише Нао, Гав і Нам не загинули всі троє в своїм поході по Вогонь.


Розділ четвертий
ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ І ТИГРИЦЯ

Мицуло чимало днів. Простуючи все на південь, Нао давно вже лишив за собою
степ і тепер ішов лісом. Лісові ж тому, здавалося, і кінця не буде. Досить ча
сто траплялися галявини з травою чи камінням, озера, ставки, долинки. То зд
іймаючись на гори, то спускаючись на низьке, ліс давав місце всяким росли
нам, всякій породі звірів. Тут траплялися тигр, рудий лев, леопард, лісова
людина, що жила самотньо з кількома самицями та була багато дужча від зви
чайної людини, гієна, кабан, вовк, сарна, олень, козуля, муфлон. Тягав тут сві
й важкий панцир носоріг; міг навіть трапитися й печерний лев, дивовижний
звір, що почав вимирати вже за кількасот років до тих часів.
Був тут також мамонт, що руйнував ліс, ламаючи гілля та вириваючи дерева, щ
о своїм приходом робив шкоди більше, аніж повідь чи ураган.
Поживи в цих страшних краях мисливці мали досхочу, та зате ж і самі могли с
тати здобиччю якогось великого хижака. Отже, йшли вони обережно, трикутн
иком, щоб на всякий випадок мати якомога більше простору, їхнє гостре чут
тя дозволяло їм уникати засідок удень. Але їх найстрашніші вороги полюва
ли лише вночі. Удень вони не мали такого гострого зору, як люди, та й дух від
них був не такий, як від вовків. Останніх заздалегідь помітити майже не бу
ло змоги, але в повному іншої здобичі лісі вони й не насмілювались напада
ти на таких небезпечних істот, як уламри. Найдужчий з ведмедів, печерний в
елетень, полював лише тоді, коли йому допікав голод. Бувши травоїдним, він
у лісі завжди мав чим задовольнити свою ненажерливість. Та й сірого ведм
едя інколи можна було побачити оддалік, хоч він і неохоче покидав свої хо
лодні північні краї.
Дні минали, повні тривоги, ночі Ц різного страхіття. Уламри мусили вишук
увати собі схованку на ніч дуже старанно, і це вони починали робити ще за я
сного дня. Досить часто вони ховалися в щілинах скель; іноді обгороджува
ли себе великими каменюками або ж мостилися. в непролазних нетрях, всіля
ко затуляючи проходи; деякими вечорами вони мусили ховатися в глибокій я
мі під коріннями дерев або в хащах драпача.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52