Ва любили сидіти купка
ми, тулячись одне до одного, і їм здавалось, ніби вони відчувають силу плем
інної згуртованості. Уламри ж трималися поодинці, особливо Нао, що протя
гом довгих подорожей звик до самотності. Досить часто ва заводили безкон
ечну одноманітну співомову. На сина Леопарда вона наганяла журбу і навіт
ь дратувала. Але він виявляв надзвичайну цікавість до їхніх способів пол
ювання, рибальства, праці. Особливо ж його цікавило, як вони користуються
пращею для списів та як видобувають з камінчиків Вогонь.
До тієї пращі Нао призвичаївся одразу ж. Спільники симпатизували йому що
день, то більше, і не ховали від нього ніяких таємниць. Він міг володіти їх
ньою зброєю та знаряддям, вчився їх лагодити. Жінка-ватажок подарувала й
ому пращу, і Нао володів нею з однаковою, як і у ва, спритністю, але з далеко
більшою силою. Син Леопарда не зважувався лише розкривати собі таємницю
з Вогнем, бо ще й досі боявся її. Він лише оддалеки поглядав, як вилітали іс
кри. На ті ж питання, що він собі ставив, мисливець не міг одержати зрозумі
лої відповіді, що не перечила б фактам. Однак за кожним новим разом він усе
сміливішав. Тут у пригоді йому стала мова слів і жестів. Він починав уже к
раще розуміти ва, навчившись близько десятка слів та щось із тридцять рі
зних властивих цьому племені жестів. Поволі він дійшов висновку, що ва не
ховали Вогню в каміння, а що він уже захований туди природою. І Вогонь випл
игував звідти від удару та й кидався на стеблинки сухої трави, але, бувши в
ту хвилину дуже слабосилим, не міг одразу як слід упоратися із своєю здоб
иччю. Нао твердо переконався в цьому, коли йому пощастило видобути іскру
з кремінців, які перед тим просто валялися на землі. Пересвідчившись, що в
добуванні Вогню з каміння нема нічого чудесного і річ тут зовсім не в чар
івництві чи особливій могутності ва, він зовсім перестав боятися. Він по
мітив також, що камінчики потрібні двох різних сортів: кремінь і залізни
й колчедан. І, вже сам видобувши кілька іскор, він спробував розпалити огн
ище. Іскри снопом сипалися з каміння, зіштовхуваного його меткими й дужи
ми руками, але, хоч скільки він старався, йому ніяк не щастило підпалити на
віть найтоншу суху билинку.

Одного дня плем'я спинилося ще до смерку. Це було на березі якогось озера з
зеленою водою. Берег був піщаний, день Ц надзвичайно сухий. У небі летіли
журавлі, поміж очеретом сновигали чирки, здалеку долітало гарчання лева
. Ва розіклали два великих огнища, а Нао, насушивши собі тоненьких стеблин
ок, почав кресати своїми камінчиками. Він працював завзято, але весь час д
аремно. Тоді взяли його сумніви, і він подумав, що ва ховають від нього ще я
кийсь секрет. Зневірений, він ще кілька разів кресонув з такою люттю, що на
решті один камінець аж розколовся. І тут йому аж дух забило: на стеблинці с
палахнув огник. Нао надзвичайно обережно роздмухав його в полум'я, і, скор
о з'ївши пучечок, воно вже жерло грубшу здобич.
А Нао, ледве дихаючи, нерухомо дивився на нього божевільними очима, відчу
ваючи величезну радість, більшу, ніж тоді, коли переміг тигрицю, загарбав
Вогонь у кзамів, уклав спілку з великим мамонтом та коли оце недавно заби
в ватажка рудих карликів. Адже він розумів, що нині здобув над речами таку
владу, якої ніколи не знав ніхто з його предків. Син Леопарда розумів тако
ж, що вже ніхто в світі не зможе вбити Вогонь у людей його племені.

Розділ сьомий
СИНЬОЛЮДКИ

Місцевість понижчала; мандрівники минули країну, де осінь була так само
тепла, як і літо. Потім перед ними виріс страшний густий ліс. Його обступал
а стіна з ялинок і чагарнику, і ва мусили пробиватися крізь неї з допомого
ю своїх кремінних та агатових ножів. Жінка-ватажок попередила Нао, що ва б
удуть вести уламрів лише до кінця лісу, бо далі вже не знають місцевості. В
они знають тільки, що там починається рівнина, а за нею видно гору, перетят
у широкою ущелиною. Жінка-ватажок думала, що ні на рівнині, ні на горі люде
й нема, а в лісі так уже напевно відомо, що кілька племен є. І вона пояснила,
що люди тих племен мають могутні груди й руки, не знають Вогню, не вміють р
озмовляти, не воюють і не полюють. Але коли на них нападають, загороджують
їм дорогу чи якось виказують свою ворожість, тоді вони стають страшенно
люті й нещадно нищать супротивників.
Після важкої боротьби з кущами іти стало легше. Колючих рослин поменшало
; з'явилися стежки, протоптані звіром поміж тисячолітніх дерев; просвітл
іли зелені сутінки. Хмари птаства метушилися на деревах, помічалася прис
утність хижаків, плазунів та комах, скрізь ішла уперта й нещадна боротьб
а, в якій рослини й звірі множились та гинули…
Одного дня жінка-ватажок з таємничим виглядом простягла руку, показуючи
щось під деревами. Поміж листям фіг майнуло якесь блакитне тіло, і в ньому
Нао признав людину. Пригадуючи карликів, він затремтів од ненависті й тр
ивоги. Тіло зникло. Настала повна тиша. Ва спинились і збилися докупи.
Найстарший чоловік почав промовляти до них.
Він сказав, що сила й гнів синьолюдків неймовірні, нізащо в світі не можна
ставати на їхньому шляху; він нагадав, що вони не терплять криків і жестів.

Ц Батьки наших батьків, Ц заявив він, Ц жили з ними сусідами і ніколи не
воювали між собою. Вони завжди давали дорогу синьолюдкам у їхньому лісі.
Ті ж так само обминали ва на полях і болотах.
Жінка-ватажок ствердила ці слова і подала своєю палицею знак. Плем'я нега
йно ж звернуло вбік, зникло у гущавині сикомор і врешті виринуло на чимал
ій галявині, випаленій недавно ударом блискавки;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52