Відс
какуючи, Нао підставив свою зброю. Він одвернув удар, але один із сучків ус
тиг глибоко дряпнути йому плече. Полилася кров і залила уламрові руку. Пе
вний, що цього разу він уб'є того, кого вирішив знищити, Агу знову звів свог
о дрюка і з дикою люттю замахнувся…
Замах був такий сильний і різкий, що Агу похитнувся. В ту ж мить, зловісно в
игукнувши, ударив Нао. Череп Агу брякнув, як дубовий оцупок, і волохате тіл
о поточилося, новий удар прибив його до землі.
Ц Не матимеш Гамли! Ц ревнув переможець. Ц Не побачиш знову ні племені,
ні болота і вже ніколи не грітимешся біля Огню!
Агу підвівся. Його міцний череп був залитий кров'ю, права рука висіла, як з
ламана гілляка, ноги тремтіли. Але в очах палала скажена злоба, і він лівою
рукою знову вхопився за дрюк і знову ним замахнувся востаннє. Але Нао виб
ив його з рук Агу на десять кроків.
Схиливши голову, Агу чекав смерті.
Ц Агу трощив голови й серця своїм ворогам! Ц пробелькотів він. Ц Агу ні
коли не дарував життя тим, хто сварився з ним за здобич чи яку вигоду. Всі у
ламри тремтіли перед ним.
Це був останній зойк його темної свідомості, і, кони б він міг тішитися в с
воїй поразці, він би з того потішився. Агу вважав за правило ніколи нікого
не милувати і тим ущент нищити плани лукавої помсти переможених. Отже, св
оє життя він вважав за бездоганне… Коли перший смертельний удар гупнув й
ому на голову, він навіть не застогнав; крики болю вирвалися лише тоді, кол
и згасла думка і на землі лишилося саме тепле тіло.
Після цього переможець пішов добивати інших волоханів.
І тут йому здалося, що сила всіх трьох синів Зубра перейшла в нього одного
. Він повернувся до річки, прислухаючись, як гучно калатає його серце. Тепе
р ніхто не одніме у нього життя. А кінця йому він і не бачив.

Розділ одинадцятий
ПРЕДКОВІЧНОЇ НОЧІ

З великою тугою щовечора проводжали уламри сонце. Коли самі зорі лишалис
я на небі або ж місяць ховався за хмари, вони почували себе надзвичайно не
щасними й нікчемними. Скупчившись на ніч у якійсь печері чи під
виступом якоїсь кручі, вопи в холодній пітьмі мріяли про Вогонь, що нагрі
в би їх своїм теплом і прогнав би від них лютих звірів. Дозорці не випускал
и зброї з рук, повсякчасна обережність і побоювання виснажували їх мозок
і тіло; вони знали, що на них завжди можуть напасти несподівано.
Надійшов один вечір, що здався їм особливо гнітючим. Вітер розігнав хмар
и. Голосно завиваючи, гасав він по пожовклій траві та голих деревах. Велик
е червоне сонце, наче горб на заході, ще освітлювало місцевість. Плем'я, тр
емтячи, сходилося докупи, щоб не так сумно було перебувати темряву ночі. П
лем'я почувало своє слабосилля і тужило за тими днями, коли весело гуло по
лум'я, поїдаючи сухий хмиз. В ті часи смерком плив дух печеного м'яса, тепла
радість хвилювалася в грудях, вовки блукали полохливо, а ведмідь, лев і ле
опард трималися осторонь, забачивши блискучого звіра.
Сонячне проміння слабшало і поволі згасало на безхмарному небі. Нічні зв
ірі вийшли на лови.
Старий Гун, який постарішав ще більше в це лихоліття, глибоко й сумно зітх
нув:
Ц Гун бачив своїх синів і синів своїх синів, і в улам-рів завжди був Огонь
. А тепер нема більше Огню… і Гун помре, не побачивши його знову.
Западина під скелею, де нині ховалося плем'я, була глибока, наче печера. Ти
хої погоди це був би дуже добрий захисток, тепер же холодний вітер студив
груди.
Гун додав:
Ц Вовки й собаки дедалі сміливішатимуть.
І він вказав на полохливі тіні, що сновигали щораз частіше, як наставала н
іч. Виття ставало все довшим і грізнішим. Ніч невпинно наганяла на уламрі
в зголоднілих звірів, і лише останні відблиски смерку не дозволяли їм на
близитися до людей. Стурбовані дозорці ходили туди й сюди, освітлювані х
олодним промінням зірок…
Несподівано один з них спинився, вдивляючись у темряву. Двоє інших зроби
ли те саме.
Після цього перший заявив:
Ц У степу люди!
Все плем'я зірвалося па ноги. Одні перелякались, У інших серце сповнилось
надії. Фаум, пригадавши, що він ще ватажок, виліз з-під скелі, де відпочивав
, і наказав:
Ц Хай усі воїни наготують зброю!
В цю тривожну хвилину уламри мовчки послухалися його наказу. Ватажок дод
ав:
Ц Хай Гум візьме трьох воїнів і піде вислідити чужинців.
Гум вагався приймати накази людини, що втратила силу. Та тут втрутився Гу
н.
Ц У Гума очі леопарда, вухо вовка і нюх собаки. Він розбере, хто надходить
Ц чи вороги, чи уламри.
Тоді Гум з трьома юнаками вирушив у степ. Хижаки теж рушили слідом за ними
. Воші зникли в темряві. Сполохане плем'я напружено чекало їх. Нарешті з те
мряви докотився голосний крик.
Фаум, схопившись на ноги, гукнув:
Ц Надходять уламри!
Могутня радість пройняла серця, охопивши навіть дітей. А Гун висловив св
ою і всього племені думку:
Ц Чи це Агу з братами, чи Нао з Намом і Гавом? Нові крики почулися з темряви
.
Ц Це син Леопарда! Ц промовив Фаум, ховаючи свою радість.
Адже він дуже боявся люті Агу.
Більшість же думала лише про Вогонь. Коли Нао принесе його з собою, вони ох
оче схиляться перед ним, коли ж ні Ц ненависть і презирство уламрів спад
е на невдах.
Тим часом зграя вовків наближалася до племені. Спустилася чорна ніч; зга
сла остання червона смужка на заході, зорі яскравіше блимали в холодному
небі. Ах, от би побачити, як росте теплий червоний звір, відчути, як він зогр
іває груди, ноги й руки!
Нарешті серед степу виникла темна постать Нао, і Фаум заявив:
Ц Огонь!.. Нао несе Огонь!
Буйна радість охопила всіх.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52