Дехто міг нарахувати сім або й більше
колін свого роду. Коліно — це одне покоління. От, на-
приклад, ви — це одне коліно, ваші мама й тато — дру-
ге, дідусь і бабуся — третє, прадідусь і прабабуся -—
четверте і т. д.
Діти, що в темі родоводу вас найбільше вразило, за-
пам'яталося? Чи, може, виникли якісь міркування?
Учень: Ми іноді з гордістю називаємо 10 колін родо-
воду якогось бульдога — переможця собачих виставок,
а імен своїх же прадідусів і прабабусь не пам'ятаємо.
А ми ж-таки «люди, не собаки», як писав Тарас Шев-
ченко.
(Учень читає вірш Т. Шевченка «Садок вишневий
коло хати»).
Вчитель: Діти, яке поняття ви вкладаєте в слово «ро-
дина» (сім'я)?
Учень: Родина (сім'я) — це мама і тато, брати і сест-
ри, бабуся і дідусь, можуть бути і прабабуся, прадідусь,
які проживають разом. Ще старших родичів ми нази-
ваємо предками, пращурами.
12
Вчитель: Діти! Бережіть своїх живих предків — маму
і тата, бабусю і дідуся, прабабусю і прадідуся, догля-
дайте за могилами своїх пращурів. Які заповітні слова
ви взяли з собою в життя?
Учень: Ми вивчили й оформили листівку, щоб жити
за нею і передати в майбутньому своїм дітям і онукам.
Ось вона (показує і декламує напам'ять): «Шануй і
поважай бабусю і дідуся. Вони дали життя твоїй мамі
і твоєму татові. Вони ночей не спали біля твоєї колис-
ки. Пам'ятай, що сонце осяює твій радісний ранок.
Для них сонце — на вечірньому крузі. Ніколи не забу-
вай про свою рідну домівку».
Вчитель: Любі мої, я вірю, що ви будете виховани-
ми, ніхто з вас ніколи-ніколи не стане на шлях переко-
типоля... Хто нам розповість про Кураїнку?
Учениця: У полі росла кураїнка. Поряд із нею —
мама і тато, бабуся і дідусь, прабабуся і прадідусь.
Вночі біг вовчик і зачепив кураїнку, вирвав її з грунту.
Більше вона не могла пити водички, живитися. При-
пекло сонечко і висушило кураїнку. Подув вітер — і
покотив її полем. Капали сльози з її очей, боляче було
відриватися від свого роду. Зачепилась вона за дерево
в лісосмузі, а на ранок подув вітер з іншого боку, знову
покотив її через поле. І стала вона перекотиполем...
Вчитель: Діти! Так і людина, як і рослина, не може
жити без правічного грунту. Живосилом вирваний із
природного середовища, живий організм почне всихати,
перероджуватися на перекотиполе. І якщо хто з вас не
засвоїть родовідних цінностей, то може на все життя
залишитися Іваном, -який не знатиме свого роду-племе-
ні, чиїх батьків він син, чия дитина. Жити на світі без
зв'язків із родом, без родинної підтримки дуже важко.
Ось як про це сказано в народній пісні:
Та журба ж мене ізсушила,
Та журба ж мене ізв'ялила,
Що найменша в степу птиця
Та й та мене била. -
Ой тим же вона побиває,
Що роду немає.
Ой вийду я за ворота —•
» Стою, як сирота.
Ніхто мене не спитає,
Що роду немає...
Як нема роду, родиночки, то «ні до чого притулити-
ся», «нікому порадоньки дати».
ІЗ
Учень: І навпаки:
В кого батько, в кого мати,—
Є з ким розмовляти;
В кого брати, в кого сестри,—
Є з ким погуляти.
(Звучить народний варіант пісні «Там, де Ятрань
круто в'ється»):
Ти, дівчино, ти, щаслива,
В тебе батько, мати є,
Рід великий, хата біла.
Все, що в хаті,— то твоє.
А я бідний, безталанний,
Степ широкий — то ж мій сват,
Шабля, люлька — вся родина.
Сивий коник — то ж мій брат.
В чи те л ь:. Особливо нестерпним було становище
родом у чужому краї.
Учениця:
Соловейку маленький,
В тебе голос тоненький,
Защебечи ти мені,
Бо я в чужій стороні,
Нема роду при мені.
А ні роду, ні родини,
4 Ні просвітньої години...
Вчитель: Далекий край — це і українська діаспора
(розселення українців поза їх державою).
(Учні виконують пісню «Чуєш, брате мій!»).
Вчитель: Без зв'язку з ріднею, як і? рідною країною,
людина безпорадна. Тому з таким хвилюванням і щирим
зверненням до родини, закликом збереження роду є
слова:
Вербо ж ти моя, вербо,
Чого хиляєшся?
Ой роде ж мій, роде,
Чого цураєшся?
Ой роде ж мій, роде,
Не цурайся мене.
А ще, діти, страждала дівчина за своєю родиною, ко-
ли виходила далеко та ще й невдало заміж. Тужить мо-
лода невістка за рідним гніздечком і вирішила подати
Н
матусі знак, щоб врятувала її. Ще в дитинстві мене на-
вчила бабуся Настя (мамина мама) народної пісні:
Ой піду я в ліс по дрова,
Склоню головоньку.
Завіз мене мій миленький
В чужу сторононьку.
А в чужій сторононці
Ні батька, ні неньки,
Тільки в саду на калині
Співа, співа соловейко.
Співай, співай, соловейку,
Всіма голосами.
А я піду в сад зелений,
Заллю, заллюся сльозами.
Ой зірву яз рожі квітку
Та й пущу на воду:
— Пливи, пливи, з рожі квітка,
Аж до мого роду.
Пливла, пливла з рожі квітка
Та й стала кружиться.
Вийшла з хати стара мати
Та й ста, та й стала журиться.
— Ой чого ти, з рожі квітка,
Та так ізів'яла?
Ой чого ж ти, моя доню,
Така, така сумна стала?
•— Ой тому ж я, моя мамо,
На воді зів'яла,
Що в чужую сторононьку
Заміж, заміж я попала.
Рідна домівка, рідне гніздо — так у народі назива-
ють батьківську хату як особливе місце для людини, а
тим більше для дитини. Великий український педагог
Костянтин Дмитровдч Ушинський писав: «Важко вира-
зити словами те особливе, світле щось, що народжу-
ється в нашій душі, коли ми згадуємо тепло рідного
сімейного гнізда. До глибокої старості залишаються в
нас якісь сердечні зв'язки з тією родиною, з якої ми
вийшли».
Учениця:
На світі білому єдине,
Як і Дніпрова течія,
Домашнє вогнище родинне,
Оселя наша і сім'я.
В щасливі і сумні години,
Куди б нам не стелився шлях,
Не згасне вогнище родинне,
В людських запалене серцях.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68