Барка, Е. Анді-
євська, Н. Лівицька-Холодна, літературознавці Ю. Ше-
вельов, Г. Костюк, Ю. Лавріненко, історик О, Субтель-
ний, економіст Б. Гаврилишин. Високої честі удостоїли-
ся й діячі материкової України — Л. Костенко, В. Шев-
чук, «1. Дзюба, І. Драч, В. Дрозд, М. Брайчевський.
Учень: «ІММІГРАЦІЯ ДО КАНАДИ».
Масове переселення українців до Канади почалося
наприкінці XIX ст. Канада виправдала сподівання укра-
їнських емігрантів. Першими українськими емігрантами
в Канаді стали Іван Пилипів та Василь Єленяк, меш-
канці села Небилів на Галичині, які 7 вересня 1891 р.
прибули на нове місце проживання. Згодом, повернув-
шись до Галичини, Іван Пилипів переконав ще 6 сімей
переселитися. А в 1892 році вони заснували перше ук-
раїнське поселення в місцевості Една-Стар (провінція
Альберта).-
Земля прерій дуже родюча, води було вдосталь, ве-
ликі запаси деревини і клімат майже такий, як в Ук-
раїні.
Дбаючи про заселення прерій, канадський уряд про-
давав землю за символічну ціну— Ю доларів за 160 ак-
рів. Українцям дозволяли селитися компактно, поряд зі
своїми співвітчизниками. Політичний устрій Канади то-
го часу був стабільним і демократичним.
Українські іммігранти освоїли мільйони акрів зем-
лі, утвердилися в новому середовищі, і канадці були
змушені визнати їх як громадян.
Історично українська етнічна група нині одна з най-
більших етнічних меншостей Канади—І млн. чол. (4%
населення). Основні місця проживання — провінції
Онтаріо, Альберта, Манітоба, Саскачеван, Квебек,
Британська Колумбія.
Першими інституціями українців на канадській зем-
лі були церкви. Потім виникли братства. Нині більшість
українських політичних, Іромадських і культурних
організацій, церков об'єднані в національну координацій-
ну раду — Конгрес українців в Канаді. В Оттаві працює
Українське інформаційне бюро, що предсіашіяє інтере-
си української громади перед парламентом і урядом.
В Канаді також знаходяться виконавчі комітети Сві-
тового конгресу вільних українців, що об'єднує багато
українських осередків Заходу.
Важливим осередком культурного розвитку є різно-
манітні фундації. Найбільша з них — Українська фун-
дація ім. Т. Шевченка (заснована в Вінніпезі 1936 р.),
яка фінансує культурні заходи.
Українці в Канаді зберегли і розвинули мову, звичаї,
народну хореографію, музичне, образотворче, прикладне
мистецтво, літературу, геатр. Найпопулярнішими з'усіх
видів мистецтва є народні танці. Ними захоплюються
майже 10 тис. чол., об'єднаних в 150 танцювальних груп.
В Канаді налічується 150 діючих українських хорів,
існує великий ринок для українських художників (най-
більший у Торонто). Велика кількість українців працює
у професійному канадському кіно, телебаченні. В 70-х
роках в деяких містах Канади було розпочато показ
телепрограм для української громади, а в Торонто від-
буваються регулярні передачі українською мовою. У
багатьох українських громадах Канади можна почути
регулярні радіопередачі українською мовою.
Після другої світової війни у зв'язку із напливом
повоєнної еміграції в Канаді впроваджено розвиток
університетських програмних курсів з українських сту-
дій. Головні центри українських студій розташовані в
-Оттаві, Торонто, Вінніпезі, Саскатуні, Едмонтоні (в 12
канадських університетах).
Українську мову, літераіуру, культуру вивчають у
широкій мережі громадських шкіл, відомих під назвою
-«рідні школи». Це суботні або вечірні школи, що утри-
муються українськими церквами, громадами і розрахо-
вані на учнів початкових класів. Для учнів середньої
школи працюють «курси українознавства».
Найпоширеніші україномовні видання: «Український
голос», «Новий шлях», «Гомін України», «Життя і сло-
во», «Українські вісті».
(Інсценування уривка із новели Василя Стефаника
-«Камінній хрест»).
(Учні виконують емігрантську пісню «(Г)ой росте
спориш»):
(Г)ой росте спориш, гой росте спориш,
Стелиться дорогою,
Бувай здорова, родинко моя,
Бо я вже на дорозі,
68
Ой росте спориш, ой росте спориш.
Простерся та й на груду,
Бувай здорова, родинко моя.
Не раз я у те буду.
Учень: «УЛАС САМЧУК».
«Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на
письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем
українського простору в добі, яку сам бачу, чую, пере-
живаю... Хочу бути свідомим їх буття, щоб їх стопи
не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в
часі і просторі»,— писав Улас Самчук (22, с. 499).
Він і став таким літописцем свого українського на-
роду, такої тяжкої і трагічної його доби.
Відомий літературознавець з діаспори Григорій Кос-
ткж зазначав: «Через недолю свого народу і своєї бать-
ківщини він ще юнаком опинився поза межами рідного
краю. Але, одірвавшись фізично від батьківщини, він
духовно перебував з нею у повсякчасному нерозривному
зв'язку. У чужому світі він ще глибше, ще болючіше
відчував, бачив і переживав долю і воління рідного на-
роду і рідного краю. Ідея батьківщини і рідного народу
виповнювала вщерть його духовне єство, зміцнювала і
утверджувала в чужому світі його письменницький та-
лант» (22, с. 499).
Про роль і місце Уласа Самчука в історії української
літератури Степан Пінчук сказав: «Серед майстрів ук-
раїнської прози XX ст. постать Уласа Самчука чи не
найяскравіша і найсамобутніша. ...В тій галузі, яка для
нього стала справою всього життя — в живописанні ху-
дожнім словом сучасної йому української національної
історії — Самчук досягнув щонайбільших вершин» (35,
с.325).
У статті «Три роки літературного життя на емігра-
ції» *(1945—1947) Володимир Державин констатував:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68