Придивляюсь: «Вкраїна, двадцяте століття»
І не рік, а криваве клеймо: «Тридцять три».
Викладач (запалює свічку, бере у руки книгу-
меморіал «Голод-33», читає):
— «Літа 7441 від Сотворення світу (літа 1933) від
Різдва Христового був в Україні великий голод. Не
було тоді ні війни, ні суші, І;і потопу, ані моравиці. А
була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто
не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу — ста-
рих, молодих, і дітей, і ще не народжених — у лонах
матерів.
До Книги буття українського народу,— якщо
таку книгу буде колись написано».
Таким епіграфом починає вступну статтю «Духовна
руїна» до книги-меморіалу «Голод-33» журналіст Лідія
Коваленко.
У передмові до цієї ж книги письменник Володимир
Маняк зазначає: «Наше видання — це і цвинтар пам и-
ті, і поминальник, і енциклопедія горя та смутку. Траге-
дія народу, висповідана голосом людей-мучеників. Кни-
га Народної пам'яті, де люди звіряються, виважують,
свідчать, де правда історії озивається в тисячах людсь-
ких доль».
Доля була невблаганною: в автомобільній катастро-
фі загинуло славне подружжя — Лідія Коваленко і
Володимир Маняк. А їхнє дітище — книга-меморіал
«Голод-33» — вже побачила світ. Посмертно митцям
присвоєно звання Лауреатів Державної премії
їм. Т. Г. Шевченка.
Це видання особливе, не призначене для одноразо-
вого прочитання. Осягти в послідовному викладі, чи-
таючи сторінку за сторінкою чорну хроніку голодомору
на Україні 1932—1933 рр.,—це непросто для нервів.
Нелегко читати, але треба. Без повної правди про ми-
нуле, якою страшною вона не була б, неможливий про-
цес оновлення та очищення.
То ж перегорнемо скорботні сторінки достовірної
народної пам'яті (виходить).
Дівчина (запалює свічку — кожен учень перед
читанням також запалює свічку пам'яті — робить крок
уперед):
«Анастасія Максимівна Кучерук, жителька с. Судачівка Чуд-
нівського р-ну Житомирської обл.: «На світі весна, а над селом
надвисла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дво-
рах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий жи-
віт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже
нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім
тілом: назад, вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. І безко-
нечна одна пісня напівголосок: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не
вимагаючи, а так, у простір, у світ — їсти, їсти, їсти...».
Юнак: «Петро Макарович Соловищук з села Луки Дашівсь-
кого р-ну на Вінниччині: «Батько кладе на тачку моїх два брати
і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгор-
нув рядно, поклав їх туди ж, до мами. Батько почав лопатою ки-
дать землю в яму, а я собі руками. А тоді помер і батько... І так
91
від моєї
імена».
родини ніякого сліду — ні могили, ні хреста. Тільки
Читець: Дмитро Головко. «У той рік заніміли
зозулі».
У той рік заніміли зозулі,
Накувавши знедолений вік,
Наші ноги розпухлі узули
В кирзяки-різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік.
Без труни, загорнувши в ряднину...
А на ранок — помер чоловік.
І невтому, трудягу старого,
Без хреста повели у той бік...
І кістьми забіліли дороги
За сто земель сибірських, сто рік.
У той рік і гілля, і коріння —
Все трощив буревій навкруги...
І стоїть ще й тепер Україна,
Як скорботна німа край могил.
Дівчина: Світ мав би розколотись надвоє, сонце
мало б перестати світити, земля перевернутися — від
того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, Зем-
ля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій
землі зі своїми тривогами і надіями, ми, єдині спадко-
ємці всього, що було.
Тож пом'янімо хоч сьогодні, із спізненням у кілька
довгий десятиліть, тих великомучеників нашої тяжкої
історії — мільйони українських селян, жертв небаченого
в історії людської цивілізації голодомору.
(Хвилина мовчання).
Юнак: Історичні довідки.
а) Це було не стихійне лихо, а зумисно підготовле-
ний голодомор. У 1933 році Сталін, говорячи про підсу-
мок першої п'ятирічки, заявив: «Ми безперечно досягли
того, що матеріальне становище робітників і селян по-
ліпшується у нас із року в рік. У цьому можуть сумні-
ватися хіба що тільки запеклі вороги радянської влади».
Після такої заяви мало хто міг наважитися висловити
іншу точку зору.
б) Але становище в країні було катастрофічним.
Ще в жовтні 1932 року партійно-державна верхівка
прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом
конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі. За кіль-
ка місяців надзвичайні комісії піт керівництвом Кага-
92
новича, Молотова, Постишева викачали у селян внут-
рішні фонди — продовольчий, фуражний, насіннєвий.
в) Представники місцевої влади організували у се-
лах спеціальні бригади, які вимагали від кожного не-
гайно відвезти на станцію мішок зерна, а в разі непо-
слуху позбавляли волі на 10 років. Це був розбій, сві-
домо спрямований на фізичне винищення селянства.
Читець: Петро Головатюк. «Обдирали
селян».
Обдирали селян, наче липку.
Мав коня — то вже був з куркулів.
Супротивних — в Сибір, там, крізь шибку
Скільки глянеш,— дроти таборів.
В таборах, той, що землю леліяв.
У буремні відстояв грудьми.
«Вождь великий» всю тундру засіяв
З України моєї кістьми.
Дівчина: Кажемо нині: село постаріло. А це ж
прямий наслідок голодомору, «матеріальний» відгомін
ненароджених поколінь. Ми з болем говоримо сьогодні
про генофонд українського народу, непоправно підірва-
ний голодомором тридцять третього року.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68